Не могу отдаться клику ночи
В голове счастливые их очи,
Пара нежных глаз друг к другу обращенных,
Пара ярких звезд на счастье обреченных
Утопая в нежности, они
Полыхают в пламени любви.
Я тебя люблю – твердят, кричат!
В искрах жарких языков горят!
Хочется расплакаться, смеяться,
Хочется подняться до небес,
В этой сказке хочется купаться,
В сказке, где наилучшая с невест
Под руку с избранником сердечным
Начинает путь свой бесконечный
Шаг за шагом: как впервые дети;
Нету их счастливее на свете!

Іду кудись під місяцем,
І так спокійно дишеться,
Душа у небо проситься,
Їй по землі не ходиться,
Їй добре в на півсутінках,
Іти б отак безупинно…
Куди? Немає значення,
Аби лиш не спинятися.
Мо, в висоті – ТЕ – шу́кане,
заховане, розгублене?
Поміж тими світилами,
Розкидане, розсіяне?

По Мира, по Чернігову
В густій тіні під липами,
Розлогими, пахучими,
Духмяними, квітучими;
Внизу між по верхівками.
Завулками, задвірками,
Під золотими липами
Розлитися, розсипатись
Зернятами, краплинами,
Сипучими піщинами,
Росинами, дощинами,
Пелюстками, проміннями!
Проспектом, далі – Площею,
Клени вгорі полощуться,
Тріпочуться, хитаються,
Про щось перемовляються.
Зірвати лист запилений,
І витерти, і вимити,
Дивитись, милуватися,
Відкритися, признатися,
Покаятись в байдужості,
В бездумності, в безмужності,
Лишитися, зостатися
В кленовості розтраченій.
По Щорса, знову – липами
На повні груди дихати
Цукровими настоями,
Дурманами солодкими;
Трояндами, жасминами,
Рядами тополиними,
Під цегляними стінами,
Асфальтами нерівними,
Уздовж доріг з машинами,
Підземними пробігами,
Кіосками, вітринами,
Крізь міст знайомий східцями;
Відчути, надивитися,
У всьому цьому скритися,
Украсти клаптик мізерний
Про липи і про місто це.

Я обіймаю кущ нічних фіалок,
Вдихаю їх настояний аром.
Під прилистком низького небокраю
Вдихаю, вдихаю, вдихаю, вдихаю…
Навприсядки горнусь до грон квітучих,
В легені напускаючи дурман.
Що подих – далі від думок тягучих,
Що видих – хмелю враз як і нема.
Нічні фіалки – ніжні матіоли,
Не надто гарні, надто запашні
У дусі терпкуватім їх, цукровім
Я спокій намагаюсь віднайти.
Вони, здається пахнуть упереміш
Гречаним медом й сонцем полудневим,
І чимось ще: таким, чого не знаю
Вдихаю, вдихаю, вдихаю, вдихаю…

Прочла недавно «Рудина» Тургеньева
И в нем узнала многих к изумлению
Хоть он и жил столетия назад,
Но их спустя – такие же стоят!

И говорят, и сладко речка льется,
И им не в бремя вихри-варуны,
Их ум скорей на фразу отзовется,
Чем на дрожанье взмоленной руки.

Глубины их писных умов высоких
Пропитаны насквозь шуршаньем книг,
Но дальше сочных вечных монологов
Из них никто в реальность не проник.
...

Прочла недавно «Рудина» Тургеньева
И в нем узнала многих к изумлению
Хоть он и жил столетия назад,
Но их спустя – такие же стоят!

И говорят, и сладко речка льется,
И им не в бремя вихри-варуны,
Их ум скорей на фразу отзовется,
Чем на дрожанье взмоленной руки.

Глубины их писных умов высоких
Пропитаны насквозь шуршаньем книг,
Но дальше сочных вечных монологов
Из них никто в реальность не проник.

Іде старенний дід
В руках у нього ціп
Сивенна борода
Чоло все в рівчаках.
Повільно уперед
Заледь переступа
Давно, неначе, йде
А з місця не зруша…
Ішов, ішов, і сів
Втомився від ходи.
Від молодості днів
Втікло, гай-гай, води!
Прутчіш за соколів
Ширяв між них без крил!
Відтоді вже пройшло
Чималенько років…
Обнявши міцно ціп
Сидить старенний дід,
І відчуває він,
Що може полетіть;
Що не століття вже
Цю землю умина,
А що йому іще
п'ятнадцятий мина.
І хоче він злетіть,
І сили відчува,
І робить знову крок,
І знову не зліта…
Старий, як вічний дуб
З ціпочком костиля
Посріблений дідусь.
Який витав, як птах!

Усе достоту – СУЄТА…
Цвірінь! Тьох-тьох!! – оце життя!
Нема ваги ані шматка
Усе, окрім того ставка,
Що плескотить і пахне зелом,
Люстерком служить що деревам,
Що в їх ногах рядном лежить,
І, знай, вихвилює, бистрить.
Усе – НІЩО; все геть – НІЧОГО,
МАРУДНИЙ БІГ. Куди? Від чого?

Тим часом вечір вечоріє,
Як древній дідуган сивіє…
В нечесаній його чуприні
Витають сни, ширяють тіні.
І тихо. Хай би тиша ця
Завжди тривала без кінця.
У ній є все: питай і слухай,
Від решти – городися духом!

Березова алея, сережками убрата
Схилилась над асфальтом так вишукано-мило!
Пройдешся по алеї – і все так просто наче:
Є ти, є жовте сонце, є голубі хмарини.

В кокетливих фігурах застигли білі руки,
Обласкані настирним, зухвальним вітерцем.
До шкіри їх торкнешся – і в’януть смутні думки,
І сам питаєш в себе: «Чи це життя не сенс?»

Отак між віт тинятись, отак у них вдивлятись,
Із ними відчувати єдиність і рідство?
Алеєю берізок неквапно проходжатись,
У їх красі губитись хай що б там не було!