Философские стихи

The_Cure


Сбивчивый ритм
Продрогшего сердца
Переизбыток
Эмоций и чувств
Кровью по венам
Свобода стучится
Грядут перемены
Вперед заглянув
Можно предвидеть
Взлет и падение
Страх и любовь
Долгожданную цель
Непредсказуемость
Страсть, увлечение
Нелепую боль…
Сквозь закрытую дверь
Лучик надежды
Робко струится
Словно росток
Пробивает асфальт
Все, как и прежде
Но нужно стремиться
Есть только Бог!
Иллюзорна печаль!

Тэги: ,
Категория: Философские стихи

VN:F [1.9.22_1171]

broskii


...
Від тяжкості у шлунку
і навіть від бацил
придумали пігулку
і тисячі вакцин,
і навіть енурезу
дали достойний бій
і вирізали лезом
гангрени слизький гній,
вже бідному мікробу
упасти нема де
і фіг яка хвороба
у тіло попаде,
понаробили ліків
від спазмів і кліщів,
але нема мезиму
від тяжкості в душі...

Тэги: ,
Категория: Философские стихи

VN:F [1.9.22_1171]

sveta


Не віриться, що є погані люди,
Бо кожний, хто себе так назива
Позбавлений назавжди від природи
Чинити недостойнії діла.
Воно, насправді, й розібратись важко,
Бо, що погано тут – то добре там,
І випливають скрізь якісь поблажки,
Де похвала міняється на срам.
Розумними ми охрестили гордо
Усіх, хто ходить прямо вже давно;
І має хто лице, а не якусь-там морду,
Не воду п΄є, а молоде вино.
Гоню я геть набридливе питання
Про достовірність правила цього,
Бо інколи всі ознаки наявні,
Людиною ж назвать нема чого.
Поняття це включає щось важніше,
Й вага тут мозку зовсім ні при чім:
Буває й морда за лице миліша,
Достойнішою лапа від руки.
Та все ж не вірю й вірити не хочу,
Що злі гримаси – не марудний фальш,
Що «гомо сапієнси» під покровом ночі
Влаштовують таємний свій шабаш.
Ми – люди, і не кращі, і не гірші
За вже знайомих досі нам істот.
Ми – люди, сказано оцим все інше,
Ми з суміші гріховності й чеснот.

Тэги: ,
Категория: Философские стихи

VN:F [1.9.22_1171]

sveta


Душа – дароване безсмертя,
Та не занапастить її,
Зірвавши з тіла пута смерті,
Аж дотепер ніхто не зміг.
Усі глумлять її завзято,
п´ятна́ють, ша́рпають, гидя́ть,
на щось міняють, гублять, крадуть,
плюють у неї і чорнять.
В ціні вона тепер упала,
Бо прок від неї замалий,
Бо скрізь прети́ть і заважає:
То не вкради, то не убий.
До совісті взива, повчає,
До світла тягне крізь пітьму,
Від злодіянь остерігає,
Пробуджує мораль людську.
Не заздри, не прелюбодійствуй,
Живи в гармонії й красі,
За плотське будь на сажень вище,
Борись, люби, надійся, вір!
Це важко. Дуже, дуже важко;
Зусилля треба, й не малі,
Відкритим треба буть і справжнім,
Уміть чекать, прощать, терпіть.
А це – нехарактерні риси
Суспільств сучасних аж ніяк…
Вони гризуться, наче криси,
І що не крок новий – маніяк,
Чи терористи, чи грабунки,
Чи другі капосні пастки.
Нема пощади і рятунку
Всім тим, хто душу знапастив.

Тэги: ,
Категория: Философские стихи

VN:F [1.9.22_1171]

sveta


А ти, як я, не можеш побороти
Своє уроджене із крові та із плоті?
І тягнешся до нього теж, як я?
А, дотягнувшись, злісно проклинать
Себе берешся із новим завзяттям,
І обіцяєш, що цей раз – востаннє
Піддався ти і, що неважно зовсім,
Не повторити вчиненого – просто.
Та знов, коли принаджує спокуса,
Шукаєш ти мільйони оправдань,
Щоб обіцянку ранішню порушить,
Щоб плоть свою ізнов нагодувать;
Приспавши щось величне, незбагненне,
Впустивши щось надчисне, надсвяте,
Відвергши щось незвідано-таємне –
Ти знов вкусив щось нице і гидке.
Як я, ти теж, мені цікаво знати
Бажаєш вище на ступеню стати
Над геть усім, що нагло посяга
На те, щоб до вершин стезя вела?
Щоб ти забув про втому і про смуток?
Щоб осягнув, для чого ти є тут?
Щоб ти побачив не вперед минуту –
А незліченне множество минут!
Над тим, що засутанило повіки,
І заступило право на життя
Десь осторонь від плоті заслужити,
Її не потакати ласій приті?
А ти, як я, страхаєшся теж болю?
Аж він слуга у розпачу й безволля,
Аж він гнітить, і бо нема пощади
І сховку людям від його насади?
Боїшся болю так ти, як і я?
І від його погроз стаєш смиренним?
Тебе до себе тягне теж земля?
Ти теж прикутий, як і я, до неї?
Виходить – ми однакові зовсім?
І ти, як я. І я, як ти, достоту…
Ми живемо і боремся з усім,
Що нашу ізнекрилює свободу!
Й чи вдала, й чи невдала боротьба:
Ми боремось – і це вже перемога!
Йдемо вперед – не п’ятимось назад!
І нас до себе притяга земля!

Тэги: ,
Категория: Философские стихи

VN:F [1.9.22_1171]

sveta


За що в душі таке сум’яття?
У неї ж навіть я не вірю;
То жити я берусь з завзяттям,
То від життя томлюся, скнію.
Немає іскорки у ньому,
Воно марніє, усиха.
Піде димок – та і потому:
Від тих клубів нема пуття.
Нема іскри – немає смислу
Ознаки проявлять життя.
Тоді воно потрібне лише,
Коли когось ще зігріва.
Відтак і хочеться, і йметься.
У змогу все і до снаги;
Ця іскорка коханням зветься,
Отим, що ти його згасив.

Тэги: ,
Категория: Философские стихи

VN:F [1.9.22_1171]

sveta


Спокусилася на гріх – і згрішила.
Опиратися йому не схотіла.
А могла б. Я знаю точно – зуміла б.
А тепер жалкую, що так зробила.
Він сподобався мені дуже зразу,
Насолодою манив, звав наказом.
Сподіванням наділяв на чудове,
І повірила його я промовам;
І впустила до себе у гостину.
Пізнавала так і сяк без зупину,
Розділила з ним і крівлю, і ложе,
Гріх на щастя здавсь мені надто схожим.
У гріховності втонула зумисне,
Віднайшла в гріху приют і колиску,
Не такий поганий він, як казали,
І було його все мало, і мало…
Насідав безумним гріх всепоривом,
Віддала йому всі соки і сили,
Без жалю і у чеканні едему,
Віддалась гріху ущент я своєму.
Він був ніжний, і близький, і гарячий,
Він вселився, вріс у мене неначе,
Він будив, велів, тривожив, і тиснув,
Й РОЗТОПТАВ, як жовкле листя торішнє!

Тэги: ,
Категория: Философские стихи

VN:F [1.9.22_1171]

sveta


Самотносте, яка байдужа ти.
Приходиш непомітно і міцно обіймаєш,
Усі руйнуєш з світом вмить мости,
Даруєш спокій вічний. Забираєш
Можливість посміхатись не собі,
Для когось в серці квіти поливати.
Самотносте! Черствий цей гімн тобі
в цю мить так хочу я подарувати.
Ти – загадкова пані чарівна,
Солодко-магнетична й бажана порою,
Коли тебе тривалий час нема…
То, навіть, я сумую за журбою.
Але ось знову чуть ходу легку,
І двері відкриваю під гіпнозом,
І, пізнаючи постать кам’яно-різку,
Всі вірші в голові перекладаю в прозу.
Як гість безтактний, що забув про лік,
Хвилини запиваючи какао,
Переступать не прагнеш ти поріг,
Хоч цукру залишилось вже замало.
З’їдаєш ізсередини пиріг душі;
Начинку розсмаковуєш повільно.
Благаю! Хоч шматочок залиши
На чорний день, коли нарешті зникне
Присутності твоєї присмак гіркуватий,
Коли не зможе більше думка звикнуть
До темного світанку у кімнаті.

Тэги: ,
Категория: Философские стихи

VN:F [1.9.22_1171]

sveta


Чуєш: б’є годинник: цок-цок-цок…
А чи справді так повільно і неквапно?
Скільки вже процокав сторінок,
Днів прекрасних, що й згадати складно.

Не затримати його й на мить,
І не повернутися в пройдешнє,
Стрілок гомінких не прокрутить
Хоч на крок назад. Летять в безмежжя.

Вийму батарейку – але – ні,
Все рівно за стінкою квартири
Строго в такт звучать його пісні
В супроводі світового виру!

Встиг, чи ні; сказав, чи побоявся;
Захотів, а часу не знайшов.
Ти з усім навіки попрощався.
Цю дистанцію уже пройшов.

Захмелів не від очей блакитних.
Не від молодості, сили, і весни,
Не від зоряних ночей чарівних –
Значить не життя обрав, а тільки сни.

На тобі тримається планета.
Ти – людина. Чуєш? Ти – людина!
І руками разом лиш тенета,
Скинуть ми зумієм з Батьківщини.

Не вони, не хтось, і не якісь там,
Ми одні для себе побудуєм
Дім, де будуть посміхатись діти,
Де сумних мелодій не почуєм!

Тэги: ,
Категория: Философские стихи

VN:F [1.9.22_1171]

sveta



Незвiданий мiй свiт. Небесна, одинока зiрка.
Тобi передають привiт мiльйони тисяч родичiв одвiку.
Що за парканом, хмарами обвитим?
За межами подвiр'я ЩО у свiтi?
Картини чудотворнi? Чи, може, щось нове
За ореолом нашого буття живе?
СТРАШНЕ, що аж холоне серце кригою Антарктики,
Бо розум не сприймае оновленої практики.
Навколо лиш безмежжя i безмежжя,
Яке розумникiв людей iз вiку в вiк бентежить.
ВОНИ поставили себе аж на саму вершину,
Та навiть нижчого щабля не спромоглись покинуть.
Блукають в дощент вивченiй планетi;
А , може, й зовсiм нас нема... I хто тут заперечить?
...Чи нас хтось просто уявляє...
I не ЗЕМЛЯ, а просто плiд фантацii лiтає?
Живемо, наче повнi iдiоти: невiдаючи хто? навiщо? звiдки?
Як безтурботнi, вранiшнi, осiннi, перестиглi квiтки.
У безпорадностi дiянь хапаємось за все i за нiчого,
Бо хибна нами вибрана дорога!

Тэги: ,
Категория: Философские стихи

VN:F [1.9.22_1171]