Философские стихи

Андрей Заживилов


Я иду по дорге не спешно,
смотря вниз, замечая следы,
тех кто шел далеко впереди.
Ветер дует в лицо или в спину,
тяжелей или легче идти,
все равно мне прийдется,
до конца свою ношу по жизни нести нести.
Все те кого мы обогнали или же кто нас обошел,
знайте вперед лишь ногами попадем мы за праздничный стол.
Чей же праздник ни кто и не знает,
но все знают ,что там нужно быть и спешат, а не то опоздают...
Быть иль не быть?- впрос этот важный нас волнует который уж век,
не беги , не спеши по напрасну, ты уже опоздал человек.
Но лишь тот , кто по жизни ступает ,
по пути намеченном нам, не хотя он нас вех обгоняет,
прийдет первым к златым воротам.
И его сразу там встретят,
и усадят за праздничный стол,
человек тот час же проснется ,
и увидет все то, к чему шел.
автор- ЗАЖИВИЛОВ А.А.

Тэги: ,
Категория: Философские стихи

VN:F [1.9.22_1171]

The_Cure


Когда все есть
Вдруг, кажется – чего-то не хватает
Как ни пытайся – пустошь остается
Нет ничего
Такое тоже, иногда бывает
Огонь свечи – пылает ярче солнца

Тэги: ,
Категория: Философские стихи

VN:F [1.9.22_1171]

broskii


...
Від тяжкості у шлунку
і навіть від бацил
придумали пігулку
і тисячі вакцин,
і навіть енурезу
дали достойний бій
і вирізали лезом
гангрени слизький гній,
вже бідному мікробу
упасти нема де
і фіг яка хвороба
у тіло попаде,
понаробили ліків
від спазмів і кліщів,
але нема мезиму
від тяжкості в душі...

Тэги: ,
Категория: Философские стихи

VN:F [1.9.22_1171]

sveta


Не віриться, що є погані люди,
Бо кожний, хто себе так назива
Позбавлений назавжди від природи
Чинити недостойнії діла.
Воно, насправді, й розібратись важко,
Бо, що погано тут – то добре там,
І випливають скрізь якісь поблажки,
Де похвала міняється на срам.
Розумними ми охрестили гордо
Усіх, хто ходить прямо вже давно;
І має хто лице, а не якусь-там морду,
Не воду п΄є, а молоде вино.
Гоню я геть набридливе питання
Про достовірність правила цього,
Бо інколи всі ознаки наявні,
Людиною ж назвать нема чого.
Поняття це включає щось важніше,
Й вага тут мозку зовсім ні при чім:
Буває й морда за лице миліша,
Достойнішою лапа від руки.
Та все ж не вірю й вірити не хочу,
Що злі гримаси – не марудний фальш,
Що «гомо сапієнси» під покровом ночі
Влаштовують таємний свій шабаш.
Ми – люди, і не кращі, і не гірші
За вже знайомих досі нам істот.
Ми – люди, сказано оцим все інше,
Ми з суміші гріховності й чеснот.

Тэги: ,
Категория: Философские стихи

VN:F [1.9.22_1171]

sveta


Душа – дароване безсмертя,
Та не занапастить її,
Зірвавши з тіла пута смерті,
Аж дотепер ніхто не зміг.
Усі глумлять її завзято,
п´ятна́ють, ша́рпають, гидя́ть,
на щось міняють, гублять, крадуть,
плюють у неї і чорнять.
В ціні вона тепер упала,
Бо прок від неї замалий,
Бо скрізь прети́ть і заважає:
То не вкради, то не убий.
До совісті взива, повчає,
До світла тягне крізь пітьму,
Від злодіянь остерігає,
Пробуджує мораль людську.
Не заздри, не прелюбодійствуй,
Живи в гармонії й красі,
За плотське будь на сажень вище,
Борись, люби, надійся, вір!
Це важко. Дуже, дуже важко;
Зусилля треба, й не малі,
Відкритим треба буть і справжнім,
Уміть чекать, прощать, терпіть.
А це – нехарактерні риси
Суспільств сучасних аж ніяк…
Вони гризуться, наче криси,
І що не крок новий – маніяк,
Чи терористи, чи грабунки,
Чи другі капосні пастки.
Нема пощади і рятунку
Всім тим, хто душу знапастив.

Тэги: ,
Категория: Философские стихи

VN:F [1.9.22_1171]

sveta


А ти, як я, не можеш побороти
Своє уроджене із крові та із плоті?
І тягнешся до нього теж, як я?
А, дотягнувшись, злісно проклинать
Себе берешся із новим завзяттям,
І обіцяєш, що цей раз – востаннє
Піддався ти і, що неважно зовсім,
Не повторити вчиненого – просто.
Та знов, коли принаджує спокуса,
Шукаєш ти мільйони оправдань,
Щоб обіцянку ранішню порушить,
Щоб плоть свою ізнов нагодувать;
Приспавши щось величне, незбагненне,
Впустивши щось надчисне, надсвяте,
Відвергши щось незвідано-таємне –
Ти знов вкусив щось нице і гидке.
Як я, ти теж, мені цікаво знати
Бажаєш вище на ступеню стати
Над геть усім, що нагло посяга
На те, щоб до вершин стезя вела?
Щоб ти забув про втому і про смуток?
Щоб осягнув, для чого ти є тут?
Щоб ти побачив не вперед минуту –
А незліченне множество минут!
Над тим, що засутанило повіки,
І заступило право на життя
Десь осторонь від плоті заслужити,
Її не потакати ласій приті?
А ти, як я, страхаєшся теж болю?
Аж він слуга у розпачу й безволля,
Аж він гнітить, і бо нема пощади
І сховку людям від його насади?
Боїшся болю так ти, як і я?
І від його погроз стаєш смиренним?
Тебе до себе тягне теж земля?
Ти теж прикутий, як і я, до неї?
Виходить – ми однакові зовсім?
І ти, як я. І я, як ти, достоту…
Ми живемо і боремся з усім,
Що нашу ізнекрилює свободу!
Й чи вдала, й чи невдала боротьба:
Ми боремось – і це вже перемога!
Йдемо вперед – не п’ятимось назад!
І нас до себе притяга земля!

Тэги: ,
Категория: Философские стихи

VN:F [1.9.22_1171]

sveta


За що в душі таке сум’яття?
У неї ж навіть я не вірю;
То жити я берусь з завзяттям,
То від життя томлюся, скнію.
Немає іскорки у ньому,
Воно марніє, усиха.
Піде димок – та і потому:
Від тих клубів нема пуття.
Нема іскри – немає смислу
Ознаки проявлять життя.
Тоді воно потрібне лише,
Коли когось ще зігріва.
Відтак і хочеться, і йметься.
У змогу все і до снаги;
Ця іскорка коханням зветься,
Отим, що ти його згасив.

Тэги: ,
Категория: Философские стихи

VN:F [1.9.22_1171]

sveta


Спокусилася на гріх – і згрішила.
Опиратися йому не схотіла.
А могла б. Я знаю точно – зуміла б.
А тепер жалкую, що так зробила.
Він сподобався мені дуже зразу,
Насолодою манив, звав наказом.
Сподіванням наділяв на чудове,
І повірила його я промовам;
І впустила до себе у гостину.
Пізнавала так і сяк без зупину,
Розділила з ним і крівлю, і ложе,
Гріх на щастя здавсь мені надто схожим.
У гріховності втонула зумисне,
Віднайшла в гріху приют і колиску,
Не такий поганий він, як казали,
І було його все мало, і мало…
Насідав безумним гріх всепоривом,
Віддала йому всі соки і сили,
Без жалю і у чеканні едему,
Віддалась гріху ущент я своєму.
Він був ніжний, і близький, і гарячий,
Він вселився, вріс у мене неначе,
Він будив, велів, тривожив, і тиснув,
Й РОЗТОПТАВ, як жовкле листя торішнє!

Тэги: ,
Категория: Философские стихи

VN:F [1.9.22_1171]

sveta


Самотносте, яка байдужа ти.
Приходиш непомітно і міцно обіймаєш,
Усі руйнуєш з світом вмить мости,
Даруєш спокій вічний. Забираєш
Можливість посміхатись не собі,
Для когось в серці квіти поливати.
Самотносте! Черствий цей гімн тобі
в цю мить так хочу я подарувати.
Ти – загадкова пані чарівна,
Солодко-магнетична й бажана порою,
Коли тебе тривалий час нема…
То, навіть, я сумую за журбою.
Але ось знову чуть ходу легку,
І двері відкриваю під гіпнозом,
І, пізнаючи постать кам’яно-різку,
Всі вірші в голові перекладаю в прозу.
Як гість безтактний, що забув про лік,
Хвилини запиваючи какао,
Переступать не прагнеш ти поріг,
Хоч цукру залишилось вже замало.
З’їдаєш ізсередини пиріг душі;
Начинку розсмаковуєш повільно.
Благаю! Хоч шматочок залиши
На чорний день, коли нарешті зникне
Присутності твоєї присмак гіркуватий,
Коли не зможе більше думка звикнуть
До темного світанку у кімнаті.

Тэги: ,
Категория: Философские стихи

VN:F [1.9.22_1171]

sveta


Чуєш: б’є годинник: цок-цок-цок…
А чи справді так повільно і неквапно?
Скільки вже процокав сторінок,
Днів прекрасних, що й згадати складно.

Не затримати його й на мить,
І не повернутися в пройдешнє,
Стрілок гомінких не прокрутить
Хоч на крок назад. Летять в безмежжя.

Вийму батарейку – але – ні,
Все рівно за стінкою квартири
Строго в такт звучать його пісні
В супроводі світового виру!

Встиг, чи ні; сказав, чи побоявся;
Захотів, а часу не знайшов.
Ти з усім навіки попрощався.
Цю дистанцію уже пройшов.

Захмелів не від очей блакитних.
Не від молодості, сили, і весни,
Не від зоряних ночей чарівних –
Значить не життя обрав, а тільки сни.

На тобі тримається планета.
Ти – людина. Чуєш? Ти – людина!
І руками разом лиш тенета,
Скинуть ми зумієм з Батьківщини.

Не вони, не хтось, і не якісь там,
Ми одні для себе побудуєм
Дім, де будуть посміхатись діти,
Де сумних мелодій не почуєм!

Тэги: ,
Категория: Философские стихи

VN:F [1.9.22_1171]