Війна… Ми, діти, любимо у неї гратись.
Ця гра для нас цікава і легка .
Один на одного в атаку підійматись,
Від зброї дерев'яної не заболить рука.
Дідусь, поглянувши на нашу гру, всміхнувся
І помахом руки нас підізвав,
Із втомою довкола оглянувся
І розповідь свою почав:
„Війна, мої хороші, не забава!
Вбивати дуже страшно - хоч кого.
Війна жахлива і підступна, як отрава,
Хто побував в ній - не відпустить вже того.
Мені вже 90 проминуло,
Та не бувало і одного дня,
Щоб згадка про війну не промайнула,
Про бачені загублені життя.
Ви чули про війну Велику Вітчизняну?
Багато літ відтоді вже пройшло,
І все довкола помінялось, як погляну,
У 42-ому зовсім не так було.
Тоді війни вже рік минуло.
Я зовсім молодий пішов на фронт,
Пройшов усі бої, нелегко те все було.
І ми перемогли. Так от,
Щоб знали, любі, що в двобої
Реве і стогне взривами земля,
Шматують кулі, рвуть осколки.
Ще молоді і сповнені життям тіла
Повсюди, все у хаосі і крові,
А вуха вже не чують від гармат
Та реву танків ,що ідуть ворожі,
Позаду них біжить десант.
Із куль в повітрі вже висить завіса.
Лиш голову підняв -- і ти пропав,
Та командир командує :„В атаку!“,
І полк кидається вперед стрімглав.
Усі кричать :„Ура!“ І крик цей піднімає
Тих, хто боявся, і кидає в бій.
І страху більше вже немає,
Й рідіє більше й більше стрій.
Ну ось і ворог, в хід пішли багнети,
Й змішалась кров своя й чужа.
І після бою на землі зостались
Незчисленні людські тіла.
І серед них ти знаєш майже всіх,
Від болю розривається душа,
Коли ти бачиш їх
В могилі, що її їм вирила війна.
Я бачив це не раз і вижив у боях,
Лиш Богу одному чого відомо,
Можливо, щоб донести все до вас
Без вигадок, - все так як було.
Тож пам'ятайте, що війна - то лихо.
Вона завжди приносить біль і жах.
Завжди шануйте тих, хто воював, і тихо
Про павших згадуйте із сумом у очах!
Дідусь пішов повільною ходою
І я дивився йому вслід…
Його слова зосталися зі мною,
Як близької людини заповіт…
Чому так сильно серце заболіло?
Чому так важко гупає в висках?
Чому враз руки дуже затремтіли
І сльози появилися в очах?
Я знаю, - це тому, що вже немає
На світі цьому рідної душі.
Вона сьогодні в рай вже відлітає,
А я тут зостаюсь на самоті.
Рябий В.О.
Взгляд такой прекрасный, устремленный вдаль,
Не грусти напрасно, прошлого не жаль,
Лучиком надежды взгляд свой озари,
Пламенное сердце милой подари.
Собери все силы, душу приоткрой,
И увидиш ту, что хочет быть с тобой.
Пусть сольются чувства, в унисон споют
И в сердцах любовью огонек зажгут.
Пусть уйдут скорее грусть и суета,
Пусть глаза сияют и поют сердца,
Ты свою малышку трепетно храни,
Ей любовь и ласку каждый день дари.
Пусть хранит судьба вас от лихой беды,
Путь вам озаряет мягкий свет звезды.
Ты не бойся, чувства отпусти свои -
Жить нельзя на свете без большой любви,
Любов минула, як хитлива кладка.
Минай її, бо тільки ступиш крок –
Зашарудить у серці давня згадка,
Немов торішній на вербі листок.
І скільки не було б з тобою друзів –
Залишишся безпомічно сама.
І хоч весна бринить, як бджоли в лузі, --
Тебе захопить у полон зима:
…І білий скверик той, і дивні звуки,
І милих вуст солодка ворожба.
І ти йому, як хліб, цілуєш руки:
Моє кохання, і моя журба.
І ти йому цілуєш сиві скроні.
А сніг, як пух, -- не пада, а вита.
Мов лебедів стоптали в небі коні,
Немилосердні, як його літа.
[left][/left]
Она ваяла кукол сердцем,
Рождая миг застывших форм,
И открывала людям дверцу
В тот мир, где каждый удивлен,
Тому, что живо в нас желанье
Пить время из источника любви,
Развеяв по ветру страданья
И то, во что поверить не смогли..
А куклы - воплощение фантазий
Художника, который увлечен,
"Разгул Таланта", и, до безобразий,
Он радости созданья подчинен...
Запойно, на одном дыханье,
Магическим твореньем тонких рук
Является источник пониманья,
И кукольного сердца громче звук...
Ты ощущаешь поступь "Королевы",
С изящной Музой заключив союз,
В тебе звучит наследие Минервы
Знакомый и родной “Осенний блюз".
Известно мне проверенное средство,
Успех познать, не испытав потерь,
Не забывай, что родом ты из детства,
Тогда откроешь потайную дверь
Минута. Это мало или много?
Чтобы найти или, быть может, потерять...
Себя. Или кого-нибудь другого.
Есть время жить. И время умирать.
Минута. Это много или мало?
Минуту подарить, но не вернуть.
В минуту можно все начать сначала.
Но время мы не в силах обмануть.
В минуту можно вновь поверить в чудо.
И очень круто можно что-то изменить.
Стараться буду каждую минуту,
Как будто бы последнюю, прожить...
Сяде сонце за хмари,
Дуне вітром холодним.
Вечоріє туманом,
Пахне хмелем солодким.
Цвіркуни застрекочуть,
Перша зірка засяє.
І думки залоскочуть...
Соловейко співає.
Десь далеко за обрій
Полетять мої мрії.
Як в печі вогонь згасне
Догорять і зітліють.
Де ніч темна приходить
Сон нас оповиває.
Колискову тихенько
Мати сину співає.
А я люблю, люблю, люблю,
Люблю безумно и нелепо,
А я люблю свою судьбу,
За то, что в ней так много света.
Так много нежности вокруг,
Так много радостных улыбок.
Люблю тебя, мой милый друг,
Ты мне прощаеш тьму ошибок.
Ты согреваеш дом теплом,
Храниш очаг от непогоды,
С тобой проблемы нипочем,
С тобой мне не страшны невзгоды.
Тишина... Голоса в мире смолкли.
Сердце вклочья, душа на осколки.
Не забыть... В сердце память навечно.
Не со мной... Жизнь проходит беспечно.
Тишина... Обнимает нас холод.
Не могу утолить этот голод.
Пустота... Сердце бьется все тише,
А душа улетает все выше.
Тишина... Небо манит огнями.
Свое горе смываю слезами,
А душа моя выше и выше.
Голоса умолкают. Все. Тише...
Любовь ушла, меня покинув,
Тобой я больше не больна.
Обиды вглубь свои задвинув,
Тебя забыть я все ж смогла.
Ты был мечтой, был идеалом,
Тебя я создала таким.
Знакомство показалось даром,
А ты ведь был совсем другим.
Тебе достоинства придумав
И вознеся в разряд богов,
В тебя влюбилась не подумав,
Влеченье приняв за любовь.
Я не ценила то, что рядом,
Гналась за призрачной мечтой,
Твой образ провожая взглядом,
Тебя считала я судьбой.
Но время чувства охладило,
Вернув мне разум и покой.
За все скажу судьбе "спасибо",
Ты был и будеш лишь мечтой.