Колись усе повториться на світі:
Зими буденні і святкові дні,
Весняні ранки, сонцем обігріті
Липневі ночі, теплі і хмільні...
І буде знову тлінна золотавінь,
В старому сквері мідний падолист,
Гучних дощів розсипані октави
І завірюх такий протяжний свист...
І вкотре будуть райдуги цвісти
Барвистим сяйвом десь на видноколі...
Колись усе повториться!Лиш ти
Для мене не повторишся ніколи...
И в прошлом останется только минута,
и в будущем только пару вдохов,
я гну себя, и гнусь я не плохо.
И это не повод для вздохов.
И грохот
стоит над моим мирным небом.
И, где бы я не был,
я начинаю петь вместе с ветром,
вдаль уносящим шляпу из фетра.
И крепну.
Под каждым ударом кнута.
И в том, что ты, Жизнь, крута
я не сомневаюсь ни капли.
И на болоте глупые цапли
упрямо стоят, игнорируя бурю,
а я не курю...
стою, удивляясь их стойкости,
и сплевываю в болото остатки молодости.
Я на закате января.
И, честно говоря, смеюсь сквозь цокот зубов.
Такие дела, брат, Любовь...
Любимой Надежде
Л - Любовь цепями сердце оковала...
Ю- Юна, прекрасна та, в которую влюблен –
Б - Благоухает бабочкой из мая,
И - И я её волшебной сказкой окрылен.
М - Мой сон усеян лепестками цвета
О - Оранжево-лиловых дерзких орхидей,
Й - И ты Надежда, лучиком рассвета
Н - Навстречу мне летишь со стаей лебедей.
А - А все вокруг торжественно смеется...
Д - Достойней нет моей Надежды на Земле…
Е - Еще бы миг, но силы нет бороться –
Ж - Жемчужный сон опять рассеялся во тьме...
Д - Догнать виденье голосом мне вторит
Е - Еле заметная ранимая душа...
… НАДЕЖДА, ВЗГЛЯДОМ ТЫ СВОИМ ДО БОЛИ
ПРОНЗИЛА МОЁ СЕРДЦЕ КАК ОСКОЛКОМ ЛЬДА.
Написано по просьбе героя онлайн-игры
«Герои Войны и Денег» fara-
для героини Некрония.
Ми будемо
спати
під дощ…
під шепіт
і передзвін
водиці…
під дощ
так сОлодко
спиться…
хай
нам обом
присниться
срібнокрила
зигзиця…
під дощ
зАтишно
спиться
удвох –
з нами
Любов
і Бог…
як добре,
що Всесвіт
крилатий,
мов птах,
і в безмежних
його
світАх
вільних
солодкий наш
сон
спільний
під дощ
говіркИй –
скроня до скроні,
рука до руки,
у головАх
на згИні
залізного бИльця,
бринить,
як осінній дощ
в кришталеві
шибкИ,
срібноголоса
зигзиця –
наш зАтишний
сон
удвох
повік
не скінчИться…
пОсеред
суперЕчок
і прощ
так
сОлодко
спиться
удвох
під дощ…
[left][/center]
Я к вечности робкой мечтой прикоснулась,
Душа ипугалась, душа встрепенулась...
Я лик бесконечности как-то словила,
Душа застонала в оковах, заныла...
Я руку судьбы пожимала устало,
Душа обесиленно-слабая стала...
И только от смерти я в миг отвернулась,
Душа же, узнавши ее, улыбнулась...
Холодний вечір вдарив у батіг,
Помчала осінь верхи берегами,
І лебедем крилатим білий сніг
Упав на сходи,вимиті дощами...
В розкішне хутро вбралася рілля,
Вдягли дерева теплі кабатини,
І ще один листок календаря,
Злетів пером тендітним лебединим,
В повітрі легко ніжно затремтів
І повагом прибився до підлоги...
Скільки таких відірваних листків
Мені щоразу падало під ноги!..
Вже стільки днів,що й ліку їм нема,
Злетіло вмить,промчалося невпинно!..
А за вікном заплуталась зима
Поміж крихких сріблястих павутинок...
кабатина-хутряний одяг,обшитий сукном
Сидел я как-то у окна
Хотел тоску залить вином
И прилетела вдруг она
Взмахнув сияющим крылом
Голубка с сизыми крылами
Впорхнула прямо в душу мне
И вспыхнула любовь меж нами
Все это было как во сне.
Я не хочу чтоб ты томилась
Желаньем в клетке золотой
Чтоб за решеткой сердце билось
Не находя себе покой.
Твоя стихия – вольный ветер
Небес невиданный простор
А ты со мною каждый вечер
Ведешь тихонько разговор
Как два заботливых крыла
Меня коснутся чудо- руки
Скажи, ну где же ты была
Когда я умирал от скуки
Каких широт пронзала тьму
Кружила где, природе внемля?
Ты мне скажи я все пойму,
Не оставляя тень сомненья.
Холодний вечір вдарив у батіг,
Помчала осінь верхи берегами,
І лебедем крилатим білий сніг
Упав на сходи,вимиті дощами...
В розкішне хутро вбралася рілля,
Вдягли дерева теплі кабатини*,
І ще один листок календаря,
Злетів пером тендітним лебединим,
В повітрі легко ніжно затремтів
І повагом прибився до підлоги...
Скільки таких відірваних листків
Мені щоразу падало під ноги!..
Вже стільки днів,що й ліку їм нема,
Злетіло вмить,промчалося невпинно!..
А за вікном заплуталась зима
Поміж крихких сріблястих павутинок...
*кабатина-хутряний одяг,обшитий сукном
Сидел я как-то у окна
Хотел тоску залить вином
И прилетела вдруг она
Взмахнув сияющим крылом
Голубка с сизыми крылами
Впорхнула прямо в душу мне
И вспыхнула любовь меж нами
Все это было как во сне.
Я не хочу чтоб ты томилась
Желаньем в клетке золотой
Чтоб за решеткой сердце билось
Не находя себе покой.
Твоя стихия – вольный ветер
Небес невиданный простор
А ты со мною каждый вечер
Ведешь тихонько разговор
Как два заботливых крыла
Меня коснутся чудо- руки
Скажи, ну где же ты была
Когда я умирал от скуки
Каких широт пронзала тьму
Кружила где, природе внемля?
Ты мне скажи я все пойму,
Не оставляя тень сомненья.
В поселке встретил я однажды
Девчонку редкой красоты
Влюблен в нее наверно каждый
В ее прекрасные черты
Изящный стан, шальная грудь
И глаз небесные широты
Из-за тебя мне не уснуть
Ты ангел, человек ? Иль кто ты?
Всегда размеренно я жил
Не зная страсти той шальной
Работал, кушал и дружил
А вот теперь пропал покой
В смятение грешная душа
Любви такой не знала прежде
В глаза смотрю ей не дыша
И сердце треплется в надежде
Когда находимся в разлуке
То замирает все вокруг
Вдруг завываю я от скуки
И гложет холодом испуг
Любовью разум обожгла
Нутро мое перевернула
На небе звездочку зажгла
И к жизни ты меня вернула
Так пусть горит твоя звезда
Чтоб песни про любовь нам пела
И глаз любимых бирюза
Чтоб никогда не потускнела.