Мне грустно, что нет тебя рядом,
Мне сегодня не по себе,
Остается лишь выпить яда,
Навсегда позабыв о тебе.

Лишних фраз больше я не скажу,
Не услышу ненужный упрек,
И при встрече свой взгляд отвожу,
Сделав вид, что не понял намек.

Не со мной ты встречаешь рассветы,
Не со мной провожаешь закат,
Без тебя нахожу я ответы,
Выпью сам, без тебя этот яд...

…у мене тут
Сонце зійшло!
небесне
світило.
сяє все –
біла паморозь
велюном
накрохмаленим,
аж хрумким,
землю
Таїнств Святих
причастила:
освітила,
очистила
і освятила!

…а десь,
на північний захід
од мене,
стоїш
в напівтемряві
біля вікна
символом
каліграфічним,
вирізьбленим
ієрогліфом
обрАзи
і самоти –
ти
ворушиш
в долоні
холодній,
як лід,
надважкі
камінчики,
як згаслі
давно зірки –
білі
космічні
карли-ки,
то
необачні
мої
провини
і
крихтоподібні
гріш-ки…

…а під ліжком
за плінтусом
сіромИшка
так
дрібязково схоже
тоже
точить
зубками
гострими
і дрібними
вИзбирані
потаЄмно
на полиці
в тебе
крихти дрібнІ,
докір
мені,
і трухляві
старі
горіш-ки…

Я покажу тебе эти места,
Долины и горы, равнины, леса,
Сосна корабельная, cловно, стена,
Над рощей дубов облаков пелена.

Стоит манастырь за рекой на горе,
Монахами строен в отвесной скале,
Паломников манит из разных сторон,
К святой что б земле приклониться челом.

Здесь можно забыть о текущей реали,
Прочесть незнакомых историй скрижали,
Себя обрести, вдонуть бесконечность,
Ведь время стоит и тянется вечность!..

Я покажу тебе эти места,
Долины и горы, равнины, леса...
На русло Донца с моста я смотрю,
О Святогорье тебе говорю...

Снег пошол накрыв как прежде, белым-белым покрывалом.
Осень и мои надежды и асфальт дорог усталый.
Снег кружится белым танцем, он как-будто невесомый.
Мир танцует в ритме вальса, новый, но такой знакомый.
А в душе струна проснулась и танцует вместе с небом.
И кричит всему на свете обнимаясь с этим снегом,
что пройдут лета и зимы, что пройдёт весна и осень,
Осень будет так красива если небо с нас не спросит...

сиджу
самотою відвертою,
неприкритою,
дбало причесаною,
джерельно вмитою,
перед душею,
навстіж одкритою,
моєї теплої
валькИрної пічки –
як пломінець
поминальної свічки,
тихенько і затишно сяю:
я
про тебе не думаю;
я про тебе
нічого не знаю.
…як плач рясний,
голосний,
поволі стихаю.
я тебе
НЕ
чекаю.

тЯгою
попіл сідий
ледве помітно
колише –
пічка рівно
багряно дише:
в серці
і в хаті
лАданова
молитовна тиша.
…жар сосновий
відтінками синіми
грає.
я тебе не боюсь.
я тебе не чекаю.

відреготав
і відгув
нищівний огонь:
Бог нас
надалі
боронь.

…а десь далеко,
у місті великому
многолюдному,
многоликому
ти –
острівцем усамітненим
серед хвиль суєти,
Янголом милим
готичнотілим –
сяй і світи.
лети!
лебедю білий,
лети…
лети…

сиджу
самотою відвертою,
неприкритою,
дбало причесаною,
джерельно вмитою,
перед душею,
навстіж одкритою,
моєї теплої
валькИрної пічки –
як пломінець
поминальної свічки,
тихенько і затишно сяю:
я
про тебе не думаю;
я про тебе
нічого не знаю.
…як плач рясний,
голосний,
поволі стихаю.
я тебе
НЕ
чекаю.

тЯгою
попіл сідий
ледве помітно
колише –
пічка рівно
багряно дише:
в серці
і в хаті
лАданова
молитовна тиша.
…жар сосновий
відтінками синіми
грає.
я тебе не боюсь.
я тебе не чекаю.

відреготав
і відгув
нищівний огонь:
Бог нас
надалі
боронь.

…а десь далеко,
у місті великому
многолюдному,
многоликому
ти –
острівцем усамітненим
серед хвиль суєти,
Янголом милим
готичнотілим –
сяй і світи.
лети!
лебедю білий,
лети…
лети…

стоїш
в призахідному
контражурі –
поблажливо
сяєш,
як храм
готичний –
обтІчний,
вИтончений
і величний,
довічний…
одвічний…

вбираєш
пОвагом
світло
сонячне
в себе
з усього
призАхідного,
фантас-магорИчного
неба,
як онікс,
камінь
магічний.

...стою
перед
тобо-ю,
як перед троном
царя
Соломона –

безгомінна трава…
душа моя
не до місця –
ситце-ва.

на
споришЕвій межі
решти дня
і
невзабарі
прийдешньої ночі –
чого я,
не за рангом
вибаглива отака,
хочу?

чого б
і справді
хотіти мені
у цій благородній,
прозоро-чорній
оніксовій
тінІ?

...стоїш
в контражурі
світила могО
призахідного,
як онікс
царя Соломона
в червонно-кровавій
золотій
оправі.

то з чого ж я плачу?
може ти,
у вЕличі донебесній
і славі
земної
яві,
заслонив мені
останні
призахідні,
теплі
до мене,
сонячні
про-мені…

і навіть
не бачиш.

Засинає павук біля сіті,
Нитку споминів сонно пряде.
Блякнуть айстри на днях розмаїті –
Переміна гряде.

Натягнув між степір`ям поснулим
Білий невід свій мрійник-павук,
Хоче літо зловити минуле –
Що як згук!

І холодним вогнем самоцвітів
Грає невід в мачинах роси…
Пізній мрійнику, брате во літі! --
Стали інші часи.

А ревнива твоя павутина
Лиш зотліле колише стебло.
Гей, павуче, це інша стежина –
Літо іншою йшло.

Её красивые глаза
О! Если б ты только видел!
Как собою хороша!
Ты б не смог её обидеть.
Её глаза...небесные глаза
Как море бесконечное....не видно дна.
В них столько нежности, добра
И преданность как наяву видна.
О ! Если б ты только знал!
Сколько слёз пролито было ними
Не в сравнении Тихий океан
От печали, слёзы градом лились.
Но всё! Прошли те времена,
Когда тоскою она жила;
Она вернулась прежней и те глаза
Вновь засияли светом, небесной жизни бытия!
Как хорошо, что ты не видел
Ты б не поверил никогда,
Что кто-то смог её обидеть
И что была горька её слеза.