Заплакала старенька мати,
В дорогу сина проводжає,
- Коли ж тебе сину чекати,
- А хто його матусю знає?

Подавсь у світ, в чужу країну,
Щоб грошенят тих заробити,
- Ох, сину, мій рідненький, сину,
Як же мені на світі жити?

Начебто мир, війни немає,
Не зможу я спокійно спати,
Не дай Бог лишенько спіткає,
Звідкіль тебе, сину, чекати?

Сльози котились, гірко ридала,
Тремтіли руки, мов листок,
Яка її доля чекала,
Більше немає діточок.

Сама лишається в оселі,
Самотня, мов тополя в полі,
Самотні дні та невеселі,
Чим не догодила долі?

Згасає, марніє Україна,
Зневага, розпуста, блуд, нужда,
Чому скитається дитина,
Чому лишилась сама?

Весна пришла. Мне грустно от чего то.
Ведь я её так долго ждал.
Быть может ненавистная работа
Из сердца вынула запал?

Весна пришла. Уж почки распустились.
И скоро грянет первый гром.
Наверно, от зимы устал я, или
Достал меня мой неуютный дом.

Весна пришла. Давно отцвёл подснежник.
И песнь любви скворец уже пропел.
Когда же вновь я стану прежним?
Такой себе — чертовски надоел!

Похожи мы на маятник страстей,
Вдруг исчезаем, появившись ниоткуда,
И будет мал размер Вселенной всей,
Чтобы любви измерить амплитуду.
Всех логарифмов чувств не просчитать,
Не испытав загадочность вибраций,
Как струны сможем мы звучать,
И ощущать мажорность кульминаций.
Пусть амплитуды сходятся к нулю
Вновь этот факт страшит кого-то,
Друг другу скажем мы короткое "Люблю"
И станем точками счастливого отсчета.

Притяженье к тебе не измерено,
Губы помнят мгновенья в ночи,
Одиночество грустью проверено,
Ждут забытые зонт и ключи.
Пусть дождливая осень, как скальпель,
Твоей памяти вскроет покров,
Мои ласки ты вспомнишь по капле,
Защищаться не станешь от снов.
И однажды, злым ветром гонимый,
Ты поймешь, что желанья не спят,
Что любви не нужны псевдонимы,
Хоть запрет на разлуки не снят.
Не найдя нужных слов и без повода,
Вдруг поняв, что ушел сгоряча,
Дверь, когда- то закрывшую проводы,
Ты откроешь легко без ключа.

Хрещатий барвінок розплівсь при дорозі,
Забилось серденько у мами в тривозі,
Самотня лишилась віка доживати,
Чом діти забули, що є у них мати.

Розлетілись птахами з рідної оселі,
Настали дні для неньки сумні, невеселі,
Вийшла у садочок біля вишні стала,
Тут доня вперше мамою назвала.

А ось цю берізку тоді посадила,
Коли доля сина їй подарила,
Роки в турботах швидко промайнули,
Чому діти неньку рідну забули?

Всім чим могла їм допомагала,
За що та невдячність неньку спіткала,
А тепер безсила зовсім мама стала,
Про самотню старість думки і не мала.

По щоках котились сльози гіркі в неньки,
Стали її руки безсилі, старенькі,
Вже чашка води важка для них стала,
А колись вже втоми мама і не знала.

Працювала в поті, трудилась завзято,
Були в неї будні, було в неї свято,
Непомітно старість зайшла до оселі,
Стали довгі ночі сумні, невеселі.

Заметіль у косах у мами замітає,
Але ще надію вона не втрачає,
Вийде стиха з хати стане на дорозі,
Б’ється її серце у сумній тривозі.

Кого не зустріне, тихенько спитає,
Може хто, де бачив, а може, що знає?
А може вже їдуть до рідної хати,
Надію матуся ще буде плекати.

Не одна та ненька на діток чекає,
Багато дітей про матусь забуває,
Але швидко роки молоді пролітають,
В дітей вже свої діти підростають.

Яка до них старість у гості прийде,
Яка їх подяка в майбутньому жде,
Що посієш, те пожнеш кажуть у народі,
Хай же приказка оця стане у пригоді.

Вітер сніг підмітав,
Вихром крутив на дорозі,
Біль на душі не вгавав,
І серце билося в тривозі.

За що, у кого запитати,
Цей світ ми так занапастили,
Під церквою стоїть старенька мати,
Від морозу руки посиніли.

Стоїть шепоче, Отче наш,
І котяться сльози старечі,
Настав важкий для неї час,
Чия вина скажіть до речі.

Ці руки весь вік працювали,
Зазнали голод і розруху,
Дітей маленьких сповивали,
Тепер не мають того руху.

Поморщились, тремтіти стали,
Ще й на морозі посиніли,
Милостиню очі благали,
А губи молитви шептали.

– Звідкіль ви, бабцю? Запитала,
Вона вся з жалю стрепенулась,
Руками сльози повтирала,
До воріт церкви пригорнулась.

– Не знаю, доню, ким я стала,
І сльоза гірка покотилась,
– Колись старанно працювала,
Тепер я дуже вже стомилась.

Життя любила, життю раділа,
Світанок в полі зустрічала,
Була колись кохана, мила,
Життя для діток дарувала.

На майбутнє мала я надію,
Копійку до копійки збирала,
Заповітну свою мрію,
Леліяла по ночах і плекала.

Здійснились мої всі ті мрії,
Діти освіту вищу мали,
Та ті мої на них надії,
В безодню канули, пропали.

Раділа дітям і онукам,
Всім чим могла допомагала,
Не вірила я тим мукам,
Та доля плани свої мала.

Зробилась хвора та безсила,
Поранена немовби пташка,
Зграя у вирій полетіла,
Ох доле моя гірка, важка.

А я самотня залишилась,
Віка свого доживати,
Гіркими сльозами не раз вмилась,
Забули діти, що є мати.

Забули діти та онуки,
Що є самотня десь їх мати,
А я тут простягаю руки,
Щоб грошенят тих назбирати.

А тоді рушу у дорогу,
Хоч і сили вже не маю,
Та дочекаюсь ту хвилину,
Може ще смерть свою вблагаю.

Щоб подивитись дітям в очі,
І лише тихо запитати,
Чи сплять спокійно серед ночі,
Коли самотня в світі мати.

Та до оселі повернуся,
Туди, де вік свій проживала,
Та Богу щиро помолюся,
І бабця гірко заридала.

Чим я могла допомогти,
Як біль в душі їй вгамувати,
Живуть десь нелюди, не діти,
Як же забути, що десь мати.

Самотня віка доживає,
Немов та чайка при дорозі,
Її серденько завмирає,
Душа тріпочеться в тривозі.

Їх не могла я зрозуміти,
Мені було ще не під силу,
Як же матір не любити,
Одну на все життя єдину.

І тут згадала свою маму,
Душа від жалю заболіла,
На все життя лишила рани,
Коли цей білий світ лишила.

Той біль за мною ходить всюди,
Його повік не вгамувати,
Прошу вас схаменіться, люди,
Не дай, Боже, руки простягати.

Біля мого двору ростуть ясени,
Високо до неба тягнуться вони,
На них я дивлюся зі смутком у душі,
З роками підростають і мої сини.

Яку моїм дітям Бог долю пошле,
Куди їх дорога з дому поведе,
Якою б дорога тяжка не була,
Лише б у синів в серці доброта жила.

Про землю рідну ніколи не забували,
До рідної хати завжди повертали,
Вітчизну любили всією душею,
Завжди пишались своєю землею.

Про матір свою завжди пам’ятали,
Як ті ясени дужими стали,
Щоб завжди могла я гордитись синами,
Щоб гордість та не минала з літами.

Ушел. Оставил. Но...забыть не смог,
Разбилась жизнь, осколками звеня,
Свободен? - Как же...Заключен в острог,
Ты мне чужая? Нет....Ты-навсегда моя..

От боли невозможно не прозреть,
И не понять, как ты живешь и дышишь,
Принять вину, поверить в нашу смерть?
Я не посмею, милая...Ты слышишь?

Судьбы осколки вместе соберем,
Смешав мои с твоими, общей болью склеим,
Что ж, все проходит?...Нет...Мы лжем...
Прошу, дождись, мы долюбить успеем.....

Как мне хочется сжать в кулаке расставанья
И прощаний терзающих острую боль,
Поездов в никуда изменить расписанье,
Уничтожив страданий тревожную смоль,
Навсегда позабыть о пустынных вокзалах,
Где встречать одиночество больше нет сил,
Прекратить измерять глубину всех провалов,
Все пустоты заполнив, чтоб ветер не выл.
Перестать тосковать, вновь с тобой просыпаться
И узлом завязать неразлучности нить,
Сквозь завесу сомнений к тебе достучаться
И о крохотном счастье тебя не просить.
Из листков со стихами построю кораблик,
Напишу на борту: "Возвращайся скорей",
На режим "Только ты" его компас поставлю,
И, забыв про часы, буду ждать у дверей.