Взгляни вокруг,и ты увидишь,
Как быстро убегает час,
Как он спешит и не осилишь,
Он позади оставит нас.

Но у тебя есть та возможность
Очнутся,встать,пойти вперед,
Что бы осилить тую слабость,
Которая нам счастья не дает.

Тут ты встаешь,cжимаешь руки,
И с кулаками ты спешишь
Очистить жизнь от тяжи скуки
Свой крик души,не спи,услышь!

Решающий твой бой сегодня,
Не упусти ударов от врага,
Тебя спасает сила та господня,
Которая явилась здалека.

Ты счастье новое получишь,
Но выигранное держишь у себя
И тут ты резко понимаешь
Что время только для тебя.

Весна, весна, весна,
Принесла радості, тепла,
Кохання, ніжність почуттів,
Янгол на землю прилетів.

Над садком крилами махнув,
Той сад про сон швидко забув,
І забуяв цвітом рясним,
Ніжно білим запашним.

Немов до шлюбу йде дівчина,
У лузі розцвіла калина,
Схилилась щиро до струмка,
Весна красна, красна весна.

До бузка янгол пригорнувся,
Той ніжно-ніжно стрепенувся,
Від щирих почуттів,
Запаленим цвітом весь зацвів.

А соловей знай не вгаває,
Піснею весну прославляє,
Пісня завзята, щира,
Буяє цвітом Україна.

Садки, ліси, діброви, гай,
Квітує рідний мій, любий край,
Весняне сонце щиро сміється,
Може ще доля нам усміхнеться.

Я бачу сни такі чудові,
Такі приємні кольорові,
Той мій казковий любий край,
Куточок рідний, немов рай.

Гайок берізок край села,
Туди стежина нас вела,
Де липи цвіт манив до себе,
Яскрава зірочка край неба.

На світанку скошена трава,
Волошка синя польова,
Черемхи цвіт такий духмяний,
Сповитий росами жаданий.

Спів солов’я на тій калині,
Де ходить молодість до нині.

Стомилась жити стара мати,
На серці смуток і печаль,
Розлетілися по світі діти,
Років прожитих їй лиш жаль.

І день і ніч була в роботі,
Тягнулась, як тільки могла,
Був лад і в хаті, і в городі,
Заради дітей тільки жила.

Там туфлі донечці купила,
Для сина джинсові штани,
Сама у тапочках ходила,
Ціна яких, аж три рублі.

За модою ганялась доня,
І син не промах, що казати,
Від мозолів щемлять долоні,
Дрова самій треба рубати.

А дітям ще роботи досить,
На їхній довгий вік,
Сама і сіно все покосить,
Давно помер вже чоловік.

Дасть Бог від діток дяка буде,
На старість зраненій душі,
Та вже судачать чомусь люди,
Та це напевно все плітки.

Освіту дітям треба дати,
Щоб не тягнулись, як вона,
Як грошенят тих назбирати,
Голову думка розрива.

Просила в Бога, що хвилини,
Благала, як тільки могла,
Дала освіту вже для сина,
Освіту має вже донька.

Невістку син привів до хати,
І зятя привела донька,
Весілля треба відгуляти,
А грошенят в неї нема.

В селі весілля, жарти мамо,
Це не весілля куркам сміх,
Замовимо в місті ресторана,
Покажемо, як гуляти ми для всіх.

Прийшлось корівку їй продати,
Порізати курей, свиней,
Так хочуть діти погуляти,
Потішити своїх гостей.

Розпродала усе, що мала,
І пусткою лишивсь хлівець,
Сама і гадки в тім не мала,
Візитам тим настав кінець.

А що у неї можна взяти,
Немає сили і грошей,
Лишилось смерть лише чекати,
Ховати погляд від людей.

Стояла думку все гадала,
Щеміло серце і душа,
За, що та вік свій змарнувала,
Тепер лишилась сирота.

Померти швидше, та цур тому,
Ще в неї справи ось тут є,
Може приїдуть ще додому,
Перепишу майно своє.

Тоді вже можна йти до Бога,
Кому вже треба тут вона,
Лишилася одна дорога,
При живих дітях - сирота.

Сумує хата не стало мами,
Вікнами плаче, немов очами,
Її матуся щиро любила,
Білила, мила, сил не жаліла.

Образи на стінах у рушниках,
До них молилась по вечорах,
Немов живе все у оселі,
Вишиванки на стінах такі веселі.

Троянди квітнуть, ромашки, бузок,
В рамках фото з любих діток,
З дітками рамки трішки потіснились,
Поряд онуки вже з’явились.

Килими на стінах такі простенькі,
А серцю завжди вони миленькі,
Голубі вікна, білі фіранки,
Які чудові в хаті світанки.

Ціла гора ще подушок,
Пір’ячко дерла все для діток,
Куди не глянеш рук мами слід,
Пройшло у праці багато літ.

Всьому ладу мама давала,
Втоми не знала, все працювала,
Тепер все лишила, дуже стомилась,
А хата гірко бідна журилась.

Більше нікому не буде мила,
Її матуся одна любила,
Давно рідненька вже спочиває,
А хата й досі все пам’ятає.

Наснилась батьківська оселя
Така білесенька, весела,
Матуся в ситцевій хустині,
Очі, як волошки сині.

Татусь клопочеться в дворі,
Майструє возика мені,
А брат з сестрою на ту пору,
Женуть вже череду додому.

Життям своїм село живе,
Тут рідне серцю все моє.
Люба хатина, райський куток,
Щасливих зграйка діточок,

Які босоніж біжать по росах,
Стрічечки червоні майорять у косах.
Берізка люба, як матуся,
До неї щиро так горнуся.

Життям щасливим живе хатина,
А в ній моя люба родина.
Тішусь, і від радості, аж плачу,
Та в сні я рай той лише бачу.

Самотня залишилась хата,
Немає неньки, немає тата.
Біль душу рве, а серце плаче,
Не може бути вже інакше.

Не повернути вже назад,
Заквітчаний весняний сад.
Тепло матусиного серця,
Ті очі мов би два озерця.

Затихли літом солов’ї,
За весну відспівались,
Сум у мене на душі,
Спогади знову підкрались.

Дитинства стежкою ступаю,
Холодною ранковою росою,
Я спокій тут собі шукаю
Та зустрічаюся з тобою.

Тут все таке мені знайоме,
Куди не погляну рідне все,
А ось так вік рідне поле,
Навпростець стежка в даль веде.

Веде та манить за собою,
Волошки сині, маків цвіт,
Іду дивлюсь вперед з журбою,
Шукаю, мамо, ваш я слід.

Вже привела мене стежина,
Туди, де слід згубився ваш,
Матусю, рідна і єдина,
Навіщо залишили нас?

Скільки на серці суму, жалю,
Важко так болить душа,
Стою і сліз я не втираю,
Без вас я, мамо, сирота.

Сім’ю давно свою я маю,
Ростуть мої любі сини,
Без вас, матусю, я страждаю,
Лиш тішать мене мої сни.

У снах вас, ненько, зустрічаю,
Немовби все те наяву,
На ранок сон той пригадаю,
І втру солону я сльозу.

Чорнобривці цвітуть на могилі,
Любили ви їх у свій час,
Пробачте, ненько, своїй дитині,
Не вберегла від смерті вас.

Не вберегла, я так бажала,
Щоб поряд ви завжди були,
Пісні я ваші так любила,
Хоч сумну, хоч веселу ви вели.

Тут все я, мамо, пригадала,
Роки летять-летять у даль,
Душа моя гірко ридала,
На серці вічна та печаль.

Туман сивий, туман сивий упав на долину,
Дай же, Боже, мені крила я в небо полину,
Буду я високо у небі літати,
Україні у Бога доленьку благати.

Нехай процвітає мій співучий край,
Нехай колоситься стиглий урожай,
Щоб люди звертались завжди до Бога,
Щоб до добробуту повернула терниста дорога.

Політаю в небі у Бога по благаю,
А тоді тихенько полечу до гаю,
Полечу до гаю до рідної хати,
Буду ясне сонце раненько вітати.

Буду щебетати світи, світи сонце,
А тоді загляну тихенько у віконце,
Загляну у віконце вже проснулась ненька,
Як та сива пташка зовсім вже старенька.

Тоді я матусі щиро заспіваю,
Піснею своєю її привітаю,
Звеселю серденько я неньці старенькій,
Такій завжди щирій і такій рідненькій.

Нехай мама знає, що я тут близенько,
Щоб душа раділа, раділо серденько,
Туман сивий, туман сивий упав на долину,
Дай же, Боже, мені крила я в небо полину.

Она жила в ненастоящем мире,
Смотрела на бумажную луну.
Уже не слушала их голоса пустые
И в жизни не училась ничему.

С ума сходила от безмолвной тишины,
Смотря на крыше на безжизненные звезды.
Лишились красок скучные обыденные сны.
Весь этот мир спасать, наверно, слишком поздно.

Так проходила жизнь ее по замкнутому кругу,
Пока однажды не поймала с неба падшую звезду.
И заключила сделку с демоном, отныне верным другом,
Скрепив их поцелуем договор, начав игру.

И стали дни ее приобретать все краски,
Училась радости и грусти каждый миг.
По своему пути идет, срывая с людей маски,
Смеясь потом, и убегая от всех них.

И мчась, как ветер, сквозь толпу, срывая с кукол нити,
В душе у каждого после себя оставит шторм.
Нечаянно забудет в чьем-то сердце яркую улыбку.
Исчезнет из реальности, оставшись лишь на фото, вклеенном в альбом.

Подобно черной кошке, появляясь ниоткуда,
То исчезая навсегда из жизни всех людей,
Она познала радость и печаль, и счастье, и тревогу,
Вселив отвагу и любовь в сердца своих друзей.

Летая в небесах, она была поистине свободна,
Со связанной контрактом демона крылатою душой.
Порой была, как древний лед вершин, такой холодной,
Порой - как малое дитя, забавной и по-детскому смешной.

И каждый вечер сидит с демоном на краю крыши,
Прощаясь с теплым, но уже вчерашним днем.
Они заката каждый яркий лучик слышат,
А души их горят одним на двух огнем.

И каждый раз, смотря в ее глаза, он улыбался,
Тонул в вечернем синем небе ее взгляда.
Чувствуя, что снова жив, он от души смеялся.
Он снова жил - а демону ведь большего не надо.

Но каждому отмерен свой кусок земного счастья,
Ведь даже за него придется чем-то заплатить.
А девушка и демон давно уже не были сего мира частью,
И близился тот день, что должен оборвать ее красную нить.

И вот, когда последний лучик солнца на закате
В ее глазах звездою пламенною вспыхнул,
Она невольно улыбнулась, вспомнив об уплате
Долга своему демону, что сидит рядом, стихнув.

И, говорят, ч тех пор никто его не видел.
Быть может, демон навсегда исчез из проклятого мира?
Но ходят слухи, девушки душа, которую похитил,
Сияет в лунном камне, украшенном рукою ювелира.

Должно быть, он сейчас сидит на чьей-то крыше
И греет сердце памятью давно ушедших дней.
Каждый вечер умирающего солнца песню слышит,
Но видит лишь мерцание души возлюбленной своей.