Насуває чорна хмара, а за нею сива,
Не в одної мене доля така нещаслива,
Як-то тяжко, як-то важко, мені бідній жити,
А так хочеться усьому на землі радіти.

Одружились з чоловіком літньою порою,
Я не знала, що той шлюб стане лиш журбою,
Спільне життя починали діточок бажали,
З радістю ясне сонце завжди зустрічали.

Наче доля на у всьому у парі сприяла,
Я два сини чоловіку своєму подарувала,
Лишилося нам у Бога здоров’я просити,
Щоб росли щасливі наші любі діти.

Але хмара чорна-чорна закриває сонце,
Вже не світить ясне сонце у моє віконце,
Чоловіка мого інша причарувала,
З кожним днем вона у нього розум відбирала.

У безодню вона чорну його затягає,
Залишити чоловік мій її не бажає,
Вже не треба йому діти і його дружина,
В голові у нього думка лиш одна єдина.

А розлучниця та горілочка клята,
Не одною вона жінкою кожен день проклята,
Скільки жіночок у світі тяжко так страждає,
Своє біл-біле личко сльозами вмиває.

А так хочеться у парі діточок ростити,
Тверезого чоловіка щиро любити,
Щоб горілка ота клята усім поскисала,
Щоб жіноча гірка доля навіки пропала.

Любіться щиро в парі, любіться, кохайтесь,
Але тій спокусі чорній ви не довіряйтесь,
Хай діти з радістю з роботи батька зустрічають,
Найпотаємніші бажання йому довіряють.

Кожну мить життя чарівну завжди відчувайте,
Про сім`ю свою, про рідних, завжди пам’ятайте,
Щоб горнулись жіночки ніжно цілували,
Щоб одного чоловіка свого лиш бажали.

Калина червона, чого ти сумна?
Чого ти така невесела?
Згадала той час, коли була весна
Як цвітом уся квітувала.

Всі ночі весняні соловей співав
Одні лиш пісні про кохання,
І слухала клятви, як хлопець давав
Дівчині весь вечір до рання.

Калина цвіла від кохання того
Надію берегла не втрачала,
Весна лиш минула нема солов’я
Дівчина самотня теж стала.

Згубила калина, той цвіт по весні
Лиш змовкла та пісня кохання,
І хлопець забув про ті клятви палкі
Про тяжкі дівочі страждання.

І довгими стали ночі осінні
Смутку, тривоги, чекання,
Враз ягоди стали червоні й гіркі
Від гіркого того кохання.

Минула вже осінь настала зима
Як мед вони стали солодкі,
Тривога запала в душу козака
Згадав він кохання ті ночі.

Засипала снігом зима ті луги,
А два лиш сліди залишила,
Не довго чекати лишилось весни
Де ж пісня ота солов’їна.

Ластівкою полетіла б до рідної хати,
Та хто буде мене, люди, щиро зустрічати?
Плачуть вікна, мов людина, чистою росою,
А та хата, мов билина, не має спокою.

Подивлюся я на хату і сама заплачу,
Більше неньку свою рідну я в ній не побачу.
Пригорнулась до берізки, розкажи рідненька,
Чом мене не зустрічає моя рідна ненька.

Не виходить за ворота в людей не питає,
Чи поїхав вже автобус, щось Тоні немає.
Рідна моя, люба мамо, ви одна єдина,
Я завжди до вас летіла, мов би мала крила.

Не цуралася роботи всім допомагала,
Як мене ви виглядали я завжди те знала.
Промовляєте тихенько в очах сльози бачу,
Не раз з відчаю матусю, разом з вами плачу.

Щось автобус, моя доню, довго так барився,
Вже давно в мене сніданок для тебе зварився.
Встала рано на світанку не могла вже спати,
Надумала вареничків тобі зготувати.

Не раз вийшла за ворота, не раз подивилась,
Чи іде моя дитина може забарилась.
Так у клопотах домашніх і день пролітає,
А на вечір вже рідненька в дорогу збирає.

Ладна в сумку все що має, вона владнувати,
Щиро в очі поглядає, - «Коли знов чекати?»
Вийду з хати озирнуся серце завмирає,
Ще не встигла вийти з двору мама вже чекає.

Пишу вірш душа тріпоче, мов ранена пташка,
Як згадаю мами долю гірка вона, важка.
Скільки горя їй прийшлося за вік пережити,
Я б для неї була ладна небо прихилити.

Прихилити небо з його зірочками,
Хоч би раз ще пригорнутись до рідної мами.
Плачуть очі, плачуть гірко ще й душа ридає,
Ну, а хата сиротою ще й досі чекає.

Яблука червоні падали додолу,
Коли повертала до рідного дому,
До рідної хати звернула швиденько,
Та вас тут немає люба моя ненько.

Ступаю тихенько по ваших слідах,
Сльози гірко котяться по моїх щоках,
Матінко, матусю, рідна моя, нене,
Так не вистачає вас, мамо, для мене.

Нема того ладу який ви давали,
Ви ж деревце кожне щиро доглядали,
Невесела хата, вікна засмутились,
Коли приїжджала, як ви веселились.

Як ви нас чекали, завжди біля воріт,
З того часу минуло вже багато літ,
Спогади на серці, а печаль в душі,
Не забути, ненько, вас навік мені.

Усмішку бачу, то сумне чоло,
Рук працьовитих ще відчуваю тепло,
Яблука червоні падали додолу,
Немає матусі, немає і дому.

Себе не веришь ты уже давно,
И вечным показалось ожиданье,
И несмотря на все твои старанья,
Он не с тобой, но, любишь все равно...

Два кофе - как судьбы фатальность,
Привычку можно взять и поменять,
С лимоном просто чаю заказать,
С минора на мажор сменить тональность.

В кафе все тот же столик и окно,
И не страшна тебе уже немая вьюга,
Ты улыбаешься и пьешь из чашки друга,
А что заказывать, конечно, все равно.

Недотрогой по жизни идешь между бедами,
В каждом кадре трагедии злая печать,
Пусть изранена роль ядовитыми стрелами,
Ты не требуешь заново все переснять.
Пробираясь сквозь дымку пожизненных будней,
К черным дырам бездонных, душевных пустот,
Отражаешься в зеркале злом- безрассудной,
Может это не ты, лишь твой автопилот?
Готова уйти в никуда, в безнадежность,
Из которой вернуться назад не дано,
Неужели считаешь , что снять невозможно
Со счастливы концом твоей жизни кино?
К черту десятки испорченных дублей,
Фейерверки желаний-вот путь к эпилогу.
Полюби, загорись и серебряной пулей
Как вампира в себе застрели недотрогу.

Я играю ноктюрн, сочиненный печалью,
Словно образ забытый мазками пишу,
Белых клавиш мольбу, вздох рояльных педалей,
К полуночным дождям я гостить отпущу.
Я устала страдать, в ложь твою окунаться,
И ловить на себе безразличный твой взгляд.
Как пантера смогу я тому подчиняться,
Чьи глаза без меня откровенно грустят.
Нет лекарств от обид, знаю, время не лечит,
И нельзя оживить все порывы души,
Клавиш черных минор этот мартовский вечер,
Вспоминая меня, так легко заглушит.
Я мечтаю забыть 10-ти значный твой номер,
И услышать прощальный, протяжный гудок.
А меня, как рояль ,голос новый настроит,
Я уверена в этом, хоть я не пророк.

Тихо річенька біжить,
Немовби серденько тремтить,
Біжить, біжить немає впину,
А я за нею слідом лину.

Верба розпустила свої довгі коси,
Мовби перлини блищать ранні роси,
Калина росте над самою водою,
Пишається гордо своєю красою.

Качка за качатами в воду пірнає,
Ще ранок над річкою тихо дрімає,
Ось із-за обрію сонце з’явилось,
Заглянуло у воду, причепурилось.

Лелека ходить кругом заглядає,
Дітям сніданок завзято шукає,
Жовтим лататтям берег горить,
Ку-ку від зозулі в небо летить.

Солов’їний спів,
Над лугом лунає,
Світанок забринів,
Сонце виглядає.

Виглядає сонечко,
З-за лісу, з-за гаю,
У моє віконечко,
Я його вітаю.

Новий день настав,
Надії, чекання,
Весну Бог послав,
Нові сподівання.