Я вспоминала дни прошедшие с твоей рукой,
но понималось что это все игра,
а может быть любви вообще и нет,
есть слово так просто невзначай,
Настасья



Твоя рука- все то, что мне досталось,
Я не достойна всего тела целиком,
Она ко мне так тесно прижималась,
В любви мне объясняясь кулаком.

А пальцы страстно по лицу скользили,
Со мной был локоть сексуален и игрив,
Так быстро двигаясь, к интиму пригласили,
В момент раздели, разрешенья не спросив.

Рука клялась мне в верности до гроба,
А мне хотелось сердца, губ и глаз,
К отдельной части тела не готова,
От головы я жду красивых , нежных фраз.

Собрать сумею я оставшуюся волю,
Свою наивность потеряю невзначай,
“Ручной любви" я править не позволю,
Неполноценному Тебе скажу “Прощай"...

Все. Зима теперь во власти.
Облака стошнило снегом.
На сугробе слово "счастье"
Кто-то желтым написал.

Солнце бесполезно светит
Превращая снег в болото.
Вот еще одна суббота
Пролетела зря.

Зиму я люблю немножко,
Лишь за шубу и сапожки,
И за Новый Год,
Ведь мне милый обещал
Подарить Ipod.

В детстве я любила снежки
И на санках вниз по горке.
Эх, теперь хандра схватила
И в зиме не вижу толку.

Даже выгулять собаку
Бесконечно лень.
Чай, компьютер, женский форум,
И вот так весь день.

светило солнце в небе ясно
звенели птичьи голоса
во всем казалось жизнь прекрасна
и все сулило чудеса
на ветках распускались почки
свет и тепло дарила нам весна
в траве редели первые цветочки
проснувшись после затяжного сна
все это так здорово и так прекрасно
и может даже показаться чудом
что кто то может быть несчастным
а кто то подлым словоблудом
что сделать чтобы заслужить покой
не вечный но земной не столь надолго
луна внемли в тиши ночной
тоске в протяжном вое волка
наверно в том удел поэта
наперекор желаньям и страстям
расписывать стихами прелесть лета
описывать горы бродя по холмам
задумавшись найти такую фразу
что наповал любого поразит
и выразить в ней всё и сразу
знай своё место паразит
сокрытая в образе слове и звуке
ждет на холсте и в мраморной глыбе
ваятеля рождающего в сладостной муке
своё творение на пыточной дыбе

Присів дід на стару лаву у тінь біля хати,
Бо травневе дуже сонце стало припікати,
Сидить дивиться на вишні слухає зозулю,
А вона та не вгаває все роки рахує.

Летять вони, як ті птахи назад не вернути,
Вийшла з хати його баба не може збагнути,
Про що думає старий, дивно так моргає,
- Може щось діду не так? - у нього питає.

- Не виходить з голови ота криза клята,
Нехай буде вона, бабо, в один день проклята,
Як були ми молоді таких слів не знали,
Одні чоботи на двох з тобою лиш мали.

Вміли гарно працювати, вміли відпочити,
І окрайчиком хлібця завжди дорожити,
Давай, бабо, пригадаємо наші юні роки.
- Що ти, діду, схаменись не треба мороки.

- Не хвилюйся, - каже він, - буде як годиться,
Щось мені сьогодні вдома зовсім не сидиться,
Коли сонечко за обрій піде спочивати,
Біля нашої верби я буду чекати.

Пригадаємо стара, як колись любились,
Адже скоро п’ятдесят, як ми одружились.
Шкандиба дід до верби від вітру гойдає,
Ну, а баба на печі спати вже лягає.

Довго-довго виглядає комарі заїли,
Шкандиба назад до дому чекати нема сили,
Мучить думка лиш одна – «невже розлюбила?»,
Зайшов в хату - баба спить, як мала дитина.

Дід об стіл вгрів кулаком, де взялась і сила,
І сердито так сказав – що ж ти робиш мила?
Баба злякано відкрила свої сонні очі,
І не може зрозуміти, що з неї дід хоче.

А як пам'ять повернулась стала міркувати,
Як для неї діда гнів зараз вгамувати,
Ой дідусю вибачай я не обдурила,
Просто мама мене вчора гуляти не пустила.

Запросила доня матір до себе у гості,
Треба їхати вже сорок літ буде для Зосі,
Кабанчика заколола є м'ясо і сало,
Так напевно цього всього доні буде мало.

Яйця, масло, сир, сметана,
Все, що мала все зібрала,
Кошіль, сумка, чемодан, ще й стара торбина,
Їде в місто до дитини, аж прогнулась спина.

Щиро так Зося щебече, в очі заглядає,
Ну, а матінка старенька слізоньки втирає,
Хоч стомилась догодила, все так, як гадала,
Але та радість в одну мить у обох пропала.

Що це, мамо, ти оділа такі страшні лахи,
Як же ти тепер на очі покажешся свасі.
В неї зачіска, вдягання усе лиш по моді,
Мати тихо прошептала годі доню годі,

Щоб я зачіску робила та ще й манікюри,
Не було б в мене свиней поздихали б кури.
Як вдягання те по моді я буду носити,
То торби оті пудові не буду возити,

Будь здорова моя, доню, привіт всій родині,
Купуй сало, м'ясо, яйця тепер в магазині.

Якось дід прокинувсь з ночі,
Тільки-но розплющив очі,
- Прокидайсь! - кричить до баби,
- Що ти хочеш Бога ради.

Чи наснився сон який,
Щось ти діду сам не свій,
- Хочу жити я як люди,
Хочу побувати всюди.

Завтра йдемо в оперету,
А сьогодні до балету,
Одягайсь, як та мадам,
Грошей на убори дам.

На підборах взуй взуття,
Щоб було все до пуття,
Купи шляпу і панчохи,
Не вдягай старої дохи.

- Чи ти, діду, з дуба впав,
Може ти погано спав?
- Я сказав на цьому крапка,
Я прошу збирайсь, будь-ласка!

Все зробила, як сказав,
Дід, як глянув, мало не впав.
Сміявсь довго, аж до сліз,
Потім швидко з печі зліз.

- На балет вже не підемо,
Носа всім ми швидко втремо.
Вдінеш шляпу і панчохи,
Міні сукню замість дохи.

На підборах, як пройдешся,
Туди сюди повернешся.
Тут і цирк, і балет буде,
Хай потішаться всі люди.

Пойди, убей в себе бобра,
Дай дереву расцвесть.
У всех подобного добра
В нутре немало есть.

Единогласен был ООН –
Бобёр не воробей.
Не сможешь сам, зови ОМОН
И гадину убей.

Он глазом зол, он когтем длин,
Клыки растут в бобре.
И из желудочных глубин –
Вонючее амбре.

Пусть перед сном и натощак
Хотя бы двух бобров
Удавит Ксения Собчак
И одного – Дибров.

Зовёт Бобруйск, поёт Югра,
Приветствует Бомбей:
–Убей бобра, убей бобра,
Убей, убей, убей!

Пусть страшен в гневе твой оскал
И кулаки в крови,
Убей бобра, спаси Байкал
И ЦБК взорви.

Жизнь - просто сказка, жизнь - мечта!
Детишки, Дом, Любимая Работа...
Жизнь без мужчины - Красота!!!
Вот только Секса, блин, охота...

Наша Таня, типа, плачет -
Уронила, типа, мячик.
Нет бы ей прикинуть, дуре -
Не утонет он, в натуре.