А она всё спит,не просыпаясь.
Улыбается,но точно не тебе.
Но хочешь ты с ней снова повстречаться.
А она скорей всего придёт ко мне.

Пускай,смотри с ней те же сновидения.
Пускай,смотри как будто бы в кино.
Но не сольются,твоё,её дыхание.
Как не старайся,не будет как одно.

И правильно,что не проходит удивление.
И как-то странно что она с тобой.
Но не спеши,ты подожди ещё не много.
И буду я уже обнимать её рукой.

Моя ты сказка

Чужие высокие стены
и город угрюмо молчит,
а сверху серое небо
дождем совершает визит.

Сердце безумно стучится,
у меня всего полчаса,
и я как уставшая птица
подняться хочу в небеса.

Не зная названия улиц,
как мне разыскать тебя?
И я с головой окунулась
в кричащую боль дождя.

Набирая заученный номер,
пытаюсь понять, где же я,
и пусть в этом ты не виновен,
но я тебя не нашла.

И нежный голос мне вторит,
«Я жду тебя под дождем»,
и сердца лиловые зори
горят золотым октябрем.

«Ты памятник Ленину видишь?»
И сердце стучится сильней,
Я скоро тебя увижу,
поют мне слезинки дождей.

Опять каблучки утопают
в лужах бушующих вод,
я о тебе мечтаю... мой
нежный спасательный плот.

Последние капельки с зонта
упали на мокрый асфальт,
на линии личного фронта
печально стонет мой альт.

Томлюсь я в ожидании,
а стрелки все бегут,
и тишина с молчанием
огнем мне душу жгут.

А вот и ты! и бешено
сердце камнем вниз
падает под ноги мне
в дождя холодный бриз.

Теперь я бессердечная,
как статуя стою,
у пьедестала Ленина
мгновенья тороплю.

Как сладкий сон, видением
вальс свой Мендельсон
осколками свечения
играет в унисон.

От глаз не оторваться,
По ним читаю жизнь...
и все забыла… только
губы в единое слились.

Не важно, что подумают,
я знаю все сама:
муж жену прилюдно
не поцелует никогда.

А мы и не любовники,
знакомы лишь едва,
зато в два наших сердце
вошла одна стрела.

И руки аккуратно
на талию легли,
мы в аромате сладком
сорвались от земли.

Я бы с тобой летела
в заоблачную даль,
душой своей и телом
я стерла бы печаль.

В твоих ладонях сердце
трепещет от любви,
короткие мгновенья
на чувства нам даны.

«Нам нужно торопиться,
уже наполнен зал»,
и словно крылья птице
сломал свирепый шквал.

И снова я на землю,
на камни мокрых плит
упала, и не внемлю,
о чем кричит гранит.

Мы за руки беремся,
культура нас зовет,
поэт и поэтесса,
вперед! Вперед! Вперед!

Теперь ты не картинка,
я встретила тебя,
чужая половинка,
сегодня ты моя.

Точнее мой, и вечер
культурно проведем,
а, насладившись встречей,
уснем с тобой вдвоем.

Моя ты сказка и реальность,
мой сон и бытие,
и двух сердец одна тональность
связала нас с тобой в одно!


© Copyright: Кристина Денисенко, 2011
Свидетельство о публикации №11111236644

Тихо місяць плив над хатою,
І стиха вітер шелестів,
Ти називав мене коханою,
І одружитися хотів.

Зірки із неба посміхалися,
Немов би бачили вони,
Як щиро ми удвох кохалися,
Такі щасливі ми були.

Я щиро вірила надіялась,
Любила, як тільки могла
Лише тобі тоді довірилась,
Але душа сліпа була.

З`явилась в небі чорна хмара,
Закрила місяць і зірки,
Інша тебе причарувала,
Лишилась я на самоті.

Ти заморозив мою душу,
Як мороз квіти восени,
Тебе забути навік мушу,
Але, як, любий мій, скажи?

Скільки ночей я недоспала,
Плакала гіркими слізьми,
Від людей погляд відвертала,
Які ті чорні були дні.

Вночі і вдень я бачу любий,
Ті чорні кучері твої,
Оченят синіх погляд ніжний,
Це все належить лиш мені.

Синочок мій такий чудовий.
Як перша квітка навесні,
В ньому кохання моє вічне,
Не зрозуміти це тобі.

Та хмара чорна десь пропала,
Місяць ясно засіяв,
І знову я щаслива стала,
А ти те щастя не пізнав.

Верболози з вікном тихо шелестіли,
З тобою в парі ми про щастя мріяти любили,
Тихо місяць плив над нами,
Ти заворожив мою душу своїми словами.

Я повірила в кохання, у твою любов,
Я не знала, що від мене до іншої ти йшов,
А той місяць бачив з неба, знав про нас усе,
Чому не розповів, яка зрада мене уже жде.

Він зрадливо посміхався, зрадливо моргав,
Так, як ти зрадливо клявся, що мене кохав,
Може ти частинку в серце місяця вложив,
Він зірок, а ти дівчат міняти любив.

Гидке кохання у житті спостерігала
Вона в прямому значенні підлогу витирала
Вона в прямому значенні в ногах Його валялась
І ми в Її судили, насміхались і стібались
Він назву в її честь дав кошеняті
І інші викликали в нім чуття прекрасні
Коли він говорив до неї— він кривлявся
В очах він щось собі там прораховував, раціонально розбирався
Бувало добре ставився — та тільки із жалю
Це більше додавало невзаємного болю
Вона ж і ні на що не сподівалась
Уваги ради помста, злість, провокувала
Не пивши алкоголь неначе напивалась
Щоб пяний стан причина був тому, що прибігала
До нього кожен раз, і на ніч звала
А як в ночах тих, почуттів було так мало
На ранок він її не знав— вона його невільно теж не знала
І кожен шлях свій вів уже у своїх справах


Можливо, якби була вона гарна
Стосунки би завів він і немарно
Але така принизила би статус
Того, що викликав у всіх лиш захват
А потім він жалів про те що сталось
Що у минулому відношення із нею в нього склалось
Ми «розуміли» його, і до нього була жалість
У тому, що така навязлива в житті у нього сталась


Живи сама, дороги ваші розійшлися
У тебе буде добре, знаю, лиш добийся
І не втрачай життя орієнтири
Хоча минуле хворим шрамом на тобі незримим
Минуле є минуле— так завжди
Що толку— коли залишились лиш сліди, що просто в досвід твій переросли

Я капризна, різка, неприємна, мабуть
Та не в цьому життєва, скоріше, суть
Серед всіх, хто шукав у мені щось своє
Лиш один не шукав, а прийняв те, що є
Я веду себе іноді якось не так
В багатьох я випадках лажати мастак
І усі, кому сором було б за таке
Він— не всі, хоч жартує,повага в нім є
Розуміє думки мої майже завжди
Залишає в душі моїй свої сліди
Він мій розум наповнив своїми словами
Він неначе простак, його вплив— небувалий
Визнаю, я на інших (хоч з ним) подивлялась
Але захват— на мить, я і розчарувалась
Хай там гарна статура, чи миле лице
Але тільки один— той, що зветься МОЄ

Тебе кохаю до нестями,
Це почуття не має меж,
Кидає в жар воно місцями,
Стискає груди, але все ж

Душа співає і радіє -
Немає в зиму вороття,
Весна іде, вона вже діє
Не лиш на одяг та взуття.

Її серцева аритмія -
Немовби допінг чи наркоз.
Весна, хитрюга, розуміє:
Вона - бажань апофеоз.

Буває, все в очах тьмяніє,
Не знаєш навіть, що робити.
Хто не кохав - не мав надії,
То як без них, панове, жити???

Я люблю тебя в халате,
Джинсах, мятом жупане.
А за борщ и плов с салатом
Ты милее мне вдвойне.

Ты любима мной нагая,
И не меньше - в неглиже.
Я терплю, когда ругаешь
И когда молчишь уже.

Я тобою очарован,
Для меня ты – солнца след,
Приручен и окольцован
С перерывом на обед.

[center]
Судьба затейливым сплетеньем
Связала души и сердца,
И ярким радужным затменьем
Горят любимые глаза.
Ты мне на время стал забвеньем,
Тобой жила моя душа,
Одним на двух сердцебиеньем
Наполнены были тела.
Ты стал мечтой и утешеньем,
Казалось, ты моя судьба,
Но счастье было лишь мгновеньем,
Жизнь оказалася пуста.
Теперь безудержным томленьем
Наполнена душа моя,
Твоим оставшись увлеченьем
Тебе я стала не нужна!!!!