Знедолена старість

agrytsayuk



Вітер сніг підмітав,
Вихром крутив на дорозі,
Біль на душі не вгавав,
І серце билося в тривозі.

За що, у кого запитати,
Цей світ ми так занапастили,
Під церквою стоїть старенька мати,
Від морозу руки посиніли.

Стоїть шепоче, Отче наш,
І котяться сльози старечі,
Настав важкий для неї час,
Чия вина скажіть до речі.

Ці руки весь вік працювали,
Зазнали голод і розруху,
Дітей маленьких сповивали,
Тепер не мають того руху.

Поморщились, тремтіти стали,
Ще й на морозі посиніли,
Милостиню очі благали,
А губи молитви шептали.

– Звідкіль ви, бабцю? Запитала,
Вона вся з жалю стрепенулась,
Руками сльози повтирала,
До воріт церкви пригорнулась.

– Не знаю, доню, ким я стала,
І сльоза гірка покотилась,
– Колись старанно працювала,
Тепер я дуже вже стомилась.

Життя любила, життю раділа,
Світанок в полі зустрічала,
Була колись кохана, мила,
Життя для діток дарувала.

На майбутнє мала я надію,
Копійку до копійки збирала,
Заповітну свою мрію,
Леліяла по ночах і плекала.

Здійснились мої всі ті мрії,
Діти освіту вищу мали,
Та ті мої на них надії,
В безодню канули, пропали.

Раділа дітям і онукам,
Всім чим могла допомагала,
Не вірила я тим мукам,
Та доля плани свої мала.

Зробилась хвора та безсила,
Поранена немовби пташка,
Зграя у вирій полетіла,
Ох доле моя гірка, важка.

А я самотня залишилась,
Віка свого доживати,
Гіркими сльозами не раз вмилась,
Забули діти, що є мати.

Забули діти та онуки,
Що є самотня десь їх мати,
А я тут простягаю руки,
Щоб грошенят тих назбирати.

А тоді рушу у дорогу,
Хоч і сили вже не маю,
Та дочекаюсь ту хвилину,
Може ще смерть свою вблагаю.

Щоб подивитись дітям в очі,
І лише тихо запитати,
Чи сплять спокійно серед ночі,
Коли самотня в світі мати.

Та до оселі повернуся,
Туди, де вік свій проживала,
Та Богу щиро помолюся,
І бабця гірко заридала.

Чим я могла допомогти,
Як біль в душі їй вгамувати,
Живуть десь нелюди, не діти,
Як же забути, що десь мати.

Самотня віка доживає,
Немов та чайка при дорозі,
Її серденько завмирає,
Душа тріпочеться в тривозі.

Їх не могла я зрозуміти,
Мені було ще не під силу,
Як же матір не любити,
Одну на все життя єдину.

І тут згадала свою маму,
Душа від жалю заболіла,
На все життя лишила рани,
Коли цей білий світ лишила.

Той біль за мною ходить всюди,
Його повік не вгамувати,
Прошу вас схаменіться, люди,
Не дай, Боже, руки простягати.


VN:F [1.9.22_1171]