ПРИСТРОМИ

Доторкнусь пучками, потривожу,
Й стрепенеться серце, наче птах, --
Ще стоїть, як лопухова рожа,
Пізнє літо в нічиїх садках.

І хатина -- нічия, мов привид.
В ріст людський -- кропива й лобода.
На причілку -- знелюдніла слива
У криницю сонну загляда.

А спориш! -- уже й за пліт пробрався.
А пирій! -- хоч в голови клади.
Житній колосок мов заблукався
В царстві самоти і лободи.

Тут і ми заблудимось, як в лісі.
(Онде прач, диви, одежу прати...)
Клямка від дверей стирчить у стрісі,
Щоб чужий не вліз, бува, до хати.

Вже грушки достигли й перестигли.
Романець розрісся на межі.
Застогнали двері і впустили --
Ми ввійшли, бо ми тут не чужі.

Рушники на стінах і портрети,
По кутках -- лампадки й образи.
У коморі -- то сумні прикмети --
Проросли дві сливові лози.

Ми удвох. Ми тут були. Дай, Боже,
Скільки вже води з тих пір спливло!
Доторкнусь пучками, потривожу
Те, що відбулось і відбуло.

І тобі й собі загляну в душу:
Пам`ятаєш ту зіркасту ніч?!.
Обтрусило нас життя, як грушу,
Розтоптало й подалося пріч!

...Чи тепер уміють так кохати?
Доле відсподівана моя!
Сидимо на призьбі коло хати --
Нічиї: нічий і нічия.

[left][/left]

Другие стихи из категории «Стихи о любви»