философия

Влюбленные


С утра, лишь солнышко взойдет
И ветер клёны зашатает
Петух за садом пропоет
И вся округа оживает.

В тени, средь липовых ветвей
Жила себе одна синица.
Других ни звонче.ю ни крупней,
Обычная, так скажем, птица.

И в меру хороша собой,
С утра округу облетала.
А в жаркий полдень под листвой
Всё с ласточками щебетала.

Водила дружбу с воробьём,
Их много рядом обитало.
Бывало даже, что вдвоём
С одной кормушки хлеб клевали.

Тот воробей собой был плох,
Но в жизни повидал не мало:
Соседский кот его стерег,
Рогаткой детвора пугала.

Весь день на дворике шнырял,
Хозяюшки его бранили,
Что он пшеницу воровал,
Когда они курей кормили.

Гнезда за жизнь себе не свил,
Все лето по дворам носился,
Когда ж зимой мороз душил -
На теплых чердаках ютился.

Одной зеленою весной,
Журавлик от ключа отбился.
И над гнездом синицы той,
На старой липе поселился.

Сам из себя он видный был,
С крылом широким и могучим.
Когда он над землей парил,
То солнце закрывал как туча.

Природе ж мы подвластны все,
Не исключение и птицы,
С тоски чтоб не пропасть совсем,
Стал он заглядывать к синице.

Она ж влюбилась без ума.
В любовь как в море окунулась,
И утром как сошел туман,
В гнезде у журавля очнулась.

Все лето прожили они,
Души не чаяли друг в друге.
Хоть на край света, лишь бы с ним.
Счастливей не было в округе.

Но вот и лето отцвело,
И зов природы к югу кличет.
Журавлик наш стал на крыло,
И вот уже вдали курлычит.

На сердце боль, ушла любовь,
Синица наша загрустила.
Но воробей явился вновь,
Из жалости к себе пустила.

И так живут до этих дней,
Но ка весна теплом подишет,
С прилетом первых журавлей,
Ей сердце вновь тоска колышет.

Мораль проста, с ней всяк согласен,
Живет пословица в веках,
Чем тот журавль, что в небе ясном,
Уж лучше воробей в руках.


VN:F [1.9.22_1171]

stasiy


...ведь все это - настолько быстротечно..
уходит время, его бег - не остановишь..
промчалась жизнь, а кажется, всего лишь...
секунда, продолжительностью в вечность...


VN:F [1.9.22_1171]

sveta


Не віриться, що є погані люди,
Бо кожний, хто себе так назива
Позбавлений назавжди від природи
Чинити недостойнії діла.
Воно, насправді, й розібратись важко,
Бо, що погано тут – то добре там,
І випливають скрізь якісь поблажки,
Де похвала міняється на срам.
Розумними ми охрестили гордо
Усіх, хто ходить прямо вже давно;
І має хто лице, а не якусь-там морду,
Не воду п΄є, а молоде вино.
Гоню я геть набридливе питання
Про достовірність правила цього,
Бо інколи всі ознаки наявні,
Людиною ж назвать нема чого.
Поняття це включає щось важніше,
Й вага тут мозку зовсім ні при чім:
Буває й морда за лице миліша,
Достойнішою лапа від руки.
Та все ж не вірю й вірити не хочу,
Що злі гримаси – не марудний фальш,
Що «гомо сапієнси» під покровом ночі
Влаштовують таємний свій шабаш.
Ми – люди, і не кращі, і не гірші
За вже знайомих досі нам істот.
Ми – люди, сказано оцим все інше,
Ми з суміші гріховності й чеснот.


VN:F [1.9.22_1171]

sveta


Душа – дароване безсмертя,
Та не занапастить її,
Зірвавши з тіла пута смерті,
Аж дотепер ніхто не зміг.
Усі глумлять її завзято,
п´ятна́ють, ша́рпають, гидя́ть,
на щось міняють, гублять, крадуть,
плюють у неї і чорнять.
В ціні вона тепер упала,
Бо прок від неї замалий,
Бо скрізь прети́ть і заважає:
То не вкради, то не убий.
До совісті взива, повчає,
До світла тягне крізь пітьму,
Від злодіянь остерігає,
Пробуджує мораль людську.
Не заздри, не прелюбодійствуй,
Живи в гармонії й красі,
За плотське будь на сажень вище,
Борись, люби, надійся, вір!
Це важко. Дуже, дуже важко;
Зусилля треба, й не малі,
Відкритим треба буть і справжнім,
Уміть чекать, прощать, терпіть.
А це – нехарактерні риси
Суспільств сучасних аж ніяк…
Вони гризуться, наче криси,
І що не крок новий – маніяк,
Чи терористи, чи грабунки,
Чи другі капосні пастки.
Нема пощади і рятунку
Всім тим, хто душу знапастив.


VN:F [1.9.22_1171]

Михал Ресторски


Правило, как правило,
срабатывает не всегда.
Вроде все сделал правильно,
на выходе - ерунда.
Вроде бы шел
на зеленый свет,
и по сторонам смотрел,
кто-то подумал: "Проскочу!"
а ты отскочить не успел.
И не сказал последнего слова,
и последнюю песню не спел.
И вот вроде все сделал правильно,
а отскочить не успел...


VN:F [1.9.22_1171]

Яна Рожнятовская


Ты - гений чувств? Не льсти себе!
Ты - вор в чужой, мой друг, судьбе!
Так все красиво описал:
Любовь, победу и провал,
Трагедию души немой,
И сердца одинокий вой,
Влюбленных огненную страсть,
Агонию и смерти власть...
И нам казалось - ты живой,
Герой бесстрашный и лихой,
Проживший жизнь, познавший суть,
Прошедший свой нелегкий путь...
А ты...! О Боже! Мерзкий лжец,
Себе присвоивший венец!
Ты не герой! Ты не призер!
Ты - жалкий арлекин, позер,
Отбросок жизни, пыль и сор,
Вампир живых страстей и вор!
Победой хвалишься чужой,
Ты не был на передовой,
Не шел по лезвию ножа,
Боясь дышать и весь дрожа...
Отвага, риск - не твой конек,
Мир не был для тебя жесток!
Ты лишь умело описал,
Все то, чего не испытал...
Не знает радости душа,
Как после зноя хороша
Прохлада на исходе дня,
Ты не горел огнем, любя,
От ревности не жег мосты..
Вокруг все жили, но не ты!
Не ты ходил, не ты страдал,
Не ты на клочья письма рвал,
Не ты подушку грыз в слезах,
Не ты узнаешь смерти страх...
Ведь тот вовеки не умрет,
Кто своей жизнью не живет!


VN:F [1.9.22_1171]

sveta


Спокусилася на гріх – і згрішила.
Опиратися йому не схотіла.
А могла б. Я знаю точно – зуміла б.
А тепер жалкую, що так зробила.
Він сподобався мені дуже зразу,
Насолодою манив, звав наказом.
Сподіванням наділяв на чудове,
І повірила його я промовам;
І впустила до себе у гостину.
Пізнавала так і сяк без зупину,
Розділила з ним і крівлю, і ложе,
Гріх на щастя здавсь мені надто схожим.
У гріховності втонула зумисне,
Віднайшла в гріху приют і колиску,
Не такий поганий він, як казали,
І було його все мало, і мало…
Насідав безумним гріх всепоривом,
Віддала йому всі соки і сили,
Без жалю і у чеканні едему,
Віддалась гріху ущент я своєму.
Він був ніжний, і близький, і гарячий,
Він вселився, вріс у мене неначе,
Він будив, велів, тривожив, і тиснув,
Й РОЗТОПТАВ, як жовкле листя торішнє!


VN:F [1.9.22_1171]

А. Савостьянов


Судьбы великих
Вершились Творцом!
РАСА ДВУЛИКИХ
С бесплотным лицом…

Сказочный гений
На первых порах
В небе сомнений
Развеял весь страх.

Была та сила
Природы венцом,
Что породила
РОЖДЁННЫХ ПОТОМ…

Вместе трудились
Над ликом земным.
Вдруг устремились
К высотам иным…

ПАДШАЯ РАСА
Запуталась вновь…
Слёзы экстаза…
И первая кровь…

Век обезьяны –
С бесславным концом…
Ведь все изъяны
Карались Творцом!

Древние страны
Нуждались в Богах.
Пали ТИТАНЫ
В минувших веках…

Что же в итоге
Дальнейших чудес? –
ЛЮДИ, как Боги,
Взирают с небес!

РАСА ДВУЛИКИХ…
РОЖДЁННЫХ ПОТОМ…
Судьбы великих
Вершились Творцом!

ПАДШАЯ РАСА…
ТИТАН… ЧЕЛОВЕК…
В бездне экстаза
Нас ждёт
Долгий век!


VN:F [1.9.22_1171]

Nevr


війна, та материнський біль за втраченою дитиною...........
Чом ти сумовитий
дубе мій зелений,
й болем оповиті
берізки та клени?

"Бо зібрались круки
у зловісні зграї,
й сльозами розпуки
плачуть виднокраї".

Квилить сива мати:
"сину мій, синочку
нащо ж одягнув ти
дубову сорочку?
Діти та онуки,
не прийдуть до тебе
не зігріє сонце,
не побачиш неба".

Плакала, просила
думала – поможе:
«верни життя сину –
моє, візьми, боже!
Бо жити не сила
сенсу жить немає…»
Припала до сина
міцно обнімає.

Та враз біль скосила –
вже молить не треба
подивилась в небо,
та й пішла до сина.......


Болем оповиті
берізки та клени…
Чом ти сумовитий
дубе мій зелений?

9 травня 2011р


VN:F [1.9.22_1171]

broskii


...
Від тяжкості у шлунку
і навіть від бацил
придумали пігулку
і тисячі вакцин,
і навіть енурезу
дали достойний бій
і вирізали лезом
гангрени слизький гній,
вже бідному мікробу
упасти нема де
і фіг яка хвороба
у тіло попаде,
понаробили ліків
від спазмів і кліщів,
але нема мезиму
від тяжкості в душі...


VN:F [1.9.22_1171]