философские стихи

Alex


Слава! И снова иду на войну,
Гордость! И ветер бьет по лицу,
Совесть! И страх обретает мой мозг,
Злость! И от злости плавится воск!

Лица вокруг - сплошные грехи,
Правду средь этих людей не спасти,
Где в этой грязи найти покаяние,
Кому исповедать души состояние?

Спрошу у судьбы: "куда дальше идти?"
Чтобы весь путь до конца мне пройти,
Больно смотреть! Боль слишком тупа,
Жаль этот Мир! Жалость права!..


VN:F [1.9.22_1171]

123evgen321


Куда,зачем,уходит солнце
Куда,зачем,летит звезда
Куда,зачем,уходят души
Мы не узнаем никогда
Но люди часто повторяют
Куда,зачем да почему
И если вдруг ответ не знают
Они узнают что к чему
Земля чё круглая такая
И почему костёр горит
Горя чё твёрдая такая
Как птица по небу летит
Ведь любопытство,это чувство
Что заставляет кипеть кровь
И только стоит что услышать
Как вылезает оно вновь
Ещё есть радость,есть любовь
Есть страх,есть боль после разлуки
И кто бы что не говорил
У каждого есть чувство скуки
Теперь любовь,любовь прекрасна
Но это чувство и опасно
Она одна к нам не приходит
Подруг с собой она приводит
То боль,то радость,то печаль
И все мечты уходят в даль


VN:F [1.9.22_1171]

Кристина


Пятый ангел.

Четыре ангела небесных подняли крылья к небесам.
Чернела ночи бесконечность, вокруг кудрявились ветра.
Огонь и лед, вода и камни на землю падали с небес,
А справедливости посланник планете предвещал конец.

Серый дым неясной дымкой расползался над землей,
А над мраком поднимался страшный змеескорпион.
Монстр в обличии зверя с венцом в седовласых кудрях,
И у злобного скользкого змея пламя горело в глазах.

Четыре ангела стояли на четырех углах земли,
Ветра в руках своих держали, и смерть, и горе всем несли.
На Земле бушевала стихия, небо сверкало в свете огня,
Испепеленною пылом пустыней в одночасье стала Земля.

Пятый ангел в белом платье с золотым рожком в руках
Над разрухой скорбно плачет, сидя в черных облаках.
Что же вы, люди, наделали? – Потеряли веру в любовь.
Посланника мира разгневали, и теперь проливается кровь.

Я просил их слезно «не надо, не вредите больше Земле»,
А они мне лишь отвечали «Люди сами навредили себе».
И печальной песнью свирели затихали в небе ветра,
И холодные звезды горели, и Земля сгорела дотла.

Четыре ангела молчали, и слезы крапали с ресниц,
Во всей галактике печально разлилось небо без границ.
А пятый ангел в белом платье с золотым рожком в руках
Над разрухой скорбно плакал, сидя в черных облаках.

© Автор: Денисенко Кристина Викторовна.


VN:F [1.9.22_1171]

Дарина Приходько.


В чём храниться тайна слов?
Где разгадка ожерелья?
Это всё вот приключения,
Это всё вот горсть ветров,
Ты хранишь надежду в каждом,
Ты быть может бог?
Или нет сказал бы каждый,
Ты лишь сон с мечтой,
Ты пришёл к нам лишь с любовною порой.
К чему затмение солнца нам сдалось?
Для чего на свете я?
Для чего нужны вот крылья,
Если есть запрет летать.
Это всё лишь от природы,
Это всё лишь от богов,
Но зачем им я сдалась?
Поиграть мной захотелось?
Или что они хотят?
Я не знаю, но возможно знают горы,
Но возможно знает солнце,
Но возможно знают звёзды больше про меня.
Я сижу, иль встану раз,
Зачем любовь придумала игру?
Зачем меня придумала?
Скитаюсь я по свету,
Места не найду,
Где будем только мы,
Где будем я и ты.


VN:F [1.9.22_1171]

Vyacheslav Bobr


Душа твоя-сильна,непобедима,
Ты можешь покорять моря,
Не остановит даже тая льдина,
Которая сбивает якоря.

И свет луны осветит путь твой,
Не забывай,что этот свет един,
Держи штурвал,он будет клятвой,
Твой дух навек непобедим.

И тут,усышав трепет крыльев,
Ты оберенешься и увидишь мир,
Зеленый,яркий,беззаботный,
Ты назовешь его "Сапфир"

И в этом мире беззаботном,
Найдешь ты счатье,а затем,
Он станет главным поворотом
В твоей изменчивой судьбе.

На счете дни,года,мгновенья,
Ты думаешь лишь только об одном,
Что все твои проблемы и паденья,
Были сплошною,сущей ерундой...


VN:F [1.9.22_1171]

The_Cure


Сбивчивый ритм
Продрогшего сердца
Переизбыток
Эмоций и чувств
Кровью по венам
Свобода стучится
Грядут перемены
Вперед заглянув
Можно предвидеть
Взлет и падение
Страх и любовь
Долгожданную цель
Непредсказуемость
Страсть, увлечение
Нелепую боль…
Сквозь закрытую дверь
Лучик надежды
Робко струится
Словно росток
Пробивает асфальт
Все, как и прежде
Но нужно стремиться
Есть только Бог!
Иллюзорна печаль!


VN:F [1.9.22_1171]

broskii


...
Від тяжкості у шлунку
і навіть від бацил
придумали пігулку
і тисячі вакцин,
і навіть енурезу
дали достойний бій
і вирізали лезом
гангрени слизький гній,
вже бідному мікробу
упасти нема де
і фіг яка хвороба
у тіло попаде,
понаробили ліків
від спазмів і кліщів,
але нема мезиму
від тяжкості в душі...


VN:F [1.9.22_1171]

sveta


Не віриться, що є погані люди,
Бо кожний, хто себе так назива
Позбавлений назавжди від природи
Чинити недостойнії діла.
Воно, насправді, й розібратись важко,
Бо, що погано тут – то добре там,
І випливають скрізь якісь поблажки,
Де похвала міняється на срам.
Розумними ми охрестили гордо
Усіх, хто ходить прямо вже давно;
І має хто лице, а не якусь-там морду,
Не воду п΄є, а молоде вино.
Гоню я геть набридливе питання
Про достовірність правила цього,
Бо інколи всі ознаки наявні,
Людиною ж назвать нема чого.
Поняття це включає щось важніше,
Й вага тут мозку зовсім ні при чім:
Буває й морда за лице миліша,
Достойнішою лапа від руки.
Та все ж не вірю й вірити не хочу,
Що злі гримаси – не марудний фальш,
Що «гомо сапієнси» під покровом ночі
Влаштовують таємний свій шабаш.
Ми – люди, і не кращі, і не гірші
За вже знайомих досі нам істот.
Ми – люди, сказано оцим все інше,
Ми з суміші гріховності й чеснот.


VN:F [1.9.22_1171]

sveta


Душа – дароване безсмертя,
Та не занапастить її,
Зірвавши з тіла пута смерті,
Аж дотепер ніхто не зміг.
Усі глумлять її завзято,
п´ятна́ють, ша́рпають, гидя́ть,
на щось міняють, гублять, крадуть,
плюють у неї і чорнять.
В ціні вона тепер упала,
Бо прок від неї замалий,
Бо скрізь прети́ть і заважає:
То не вкради, то не убий.
До совісті взива, повчає,
До світла тягне крізь пітьму,
Від злодіянь остерігає,
Пробуджує мораль людську.
Не заздри, не прелюбодійствуй,
Живи в гармонії й красі,
За плотське будь на сажень вище,
Борись, люби, надійся, вір!
Це важко. Дуже, дуже важко;
Зусилля треба, й не малі,
Відкритим треба буть і справжнім,
Уміть чекать, прощать, терпіть.
А це – нехарактерні риси
Суспільств сучасних аж ніяк…
Вони гризуться, наче криси,
І що не крок новий – маніяк,
Чи терористи, чи грабунки,
Чи другі капосні пастки.
Нема пощади і рятунку
Всім тим, хто душу знапастив.


VN:F [1.9.22_1171]

sveta


А ти, як я, не можеш побороти
Своє уроджене із крові та із плоті?
І тягнешся до нього теж, як я?
А, дотягнувшись, злісно проклинать
Себе берешся із новим завзяттям,
І обіцяєш, що цей раз – востаннє
Піддався ти і, що неважно зовсім,
Не повторити вчиненого – просто.
Та знов, коли принаджує спокуса,
Шукаєш ти мільйони оправдань,
Щоб обіцянку ранішню порушить,
Щоб плоть свою ізнов нагодувать;
Приспавши щось величне, незбагненне,
Впустивши щось надчисне, надсвяте,
Відвергши щось незвідано-таємне –
Ти знов вкусив щось нице і гидке.
Як я, ти теж, мені цікаво знати
Бажаєш вище на ступеню стати
Над геть усім, що нагло посяга
На те, щоб до вершин стезя вела?
Щоб ти забув про втому і про смуток?
Щоб осягнув, для чого ти є тут?
Щоб ти побачив не вперед минуту –
А незліченне множество минут!
Над тим, що засутанило повіки,
І заступило право на життя
Десь осторонь від плоті заслужити,
Її не потакати ласій приті?
А ти, як я, страхаєшся теж болю?
Аж він слуга у розпачу й безволля,
Аж він гнітить, і бо нема пощади
І сховку людям від його насади?
Боїшся болю так ти, як і я?
І від його погроз стаєш смиренним?
Тебе до себе тягне теж земля?
Ти теж прикутий, як і я, до неї?
Виходить – ми однакові зовсім?
І ти, як я. І я, як ти, достоту…
Ми живемо і боремся з усім,
Що нашу ізнекрилює свободу!
Й чи вдала, й чи невдала боротьба:
Ми боремось – і це вже перемога!
Йдемо вперед – не п’ятимось назад!
І нас до себе притяга земля!


VN:F [1.9.22_1171]