Любовний монолог: печальний парадокс
Він знов мовчить, мовчить, а кажу знов щось.
Чи чує, а чи ні – як річенька слова!
Не тямлячи, що тут – самісінька, одна.

Його я бачу скрізь: у квітах, у траві,
Не божевільна я! Ні! Божевільні ви!
Якщо його очей не бачите, як я,
В березових листках, на крилах журавля!

Утіха лиш одна – розмова в тишині;
Те, що мовчить, дарма, йому я розповім
Про дивні чудеса, про невідомий світ,
Побавлю, як дитя; прикличу сни ясні!

Для мене він – усе! Ви заздрите мені!
Ви брешете про те, що то не він, а тінь!
Він всюди, як життя: у водах, у землі!
Навіщо все це вам?! Ви брешете мені!

По твоим я тропочкам с чаяньем пройдусь,
В каждый лист истоптанный (вдруг, тобой…) всмотрюсь.
Топ-топ-топ-топ может быть это и судьба
Беспризорно ха́живать по твоим следам.

Тропочки-тропиночки, милые мои
Камешки, былиночки, и твои следы.
Топ-топ-топ-топ может быть это и судьба
Беспризорно ха́живать по твоим следам.

Раскажите тропочки, как живет мой свет
За него дороже, ведь, небыло и нет.
Топ-топ-топ-топ может быть это и судьба
Беспризорно ха́живать по твоим следам.

Громко сердце екает там, где ты ходил,
Жаль, что не хватило нам лишь моей любви.
Топ-топ-топ-топ может быть это и судьба
Беспризорно ха́живать по твоим следам.

Одне на двох повітря – це щастя заповітне,
Впускаю у легені з блаженством я його.
Так легко до безкраю повітря я вдихаю,
Я дотепер й не знала, що так тебе люблю.
Із подихом із кожним живу на трошки довше,
Не знаючи тяжіння лечу, лечу, лечу!
А я й сама забула, що так любити можна,
Себе впевняла марно, що більше не люблю.
Вдихаю і не знаю, чи витримає серце,
І чи не розірветься від струменів палких,
Безупину вдихаю, та мало й мало раю,
Не можу я повітрям надихатись твоїм!

Як живеться, сонце м́оє,
Там тобі за синім морем,
Спеченим липневим небом?
Чи бува чого не треба?
Не сумуй, моє кохання,
Буде все у тебе гарно;
І стелитиметься доля,
Як волошки серед поля.
Все тому, що я не зраджу
Почуття мого нізащо,
Не забуду обіцянку
Сумувать безперестанку.
Хай не тілом, та з тобою,
Огорну теплом любові,
Я вкраду у тебе втому;
Ти не знатимеш ні в чому
Негараздів і невдачі,
Радісних хвилин нестачі,
Бо завжди і скрізь крізь небо
Я дивитимусь на тебе;
Й з висоти вершин блакиті
Я не дам нікому сміти
Світ твій збурювати громом.
Не хвилюйся, не дозволю.
Не дозволю, бо кохаю
Пам´ятаю, пам´ятаю…

Я впевнена була, що ти мене полюбиш
І, що любов мою колись усе ж приймеш,
Що і її, і інших, всіх «отих» забудеш
Коханою своєю мене колись назвеш.

А ти не забував, а роки все минали,
Та не згасала (ні!) чомусь любов моя;
На всіх, окрім тебе, я очі закривала,
Усе чекала я… Того чекала дня…
...

Вже дуже скоро я тебе побачу
І тільки цим втішаюся, і все…
Я все забуду, я усе пробачу,
Коли твоє побачу я лице.

І буде знову пахнуть листопадом,
І буде сніг мішатися з дощем,
Я все забуду, я усе пробачу,
Коли твоє побачу я лице.

Моментом цим хвилюючим я марю,
Його переживаю повсякчас,
Іде на зустріч той, кого кохаю;
Чому повільно так спливає час?

Вже скоро, скоро, лічені секунди,
І знову сенс відкриється життя,
Я все забуду, я усе пробачу,
Коли тебе побачу ще хоч раз.

Чому мовчиш, мій друже вірний?
Чому не хочеш привітать?
Чому такий для серця рідний
Ти канув в пам'ять без сліда?
Я часто-часто вспоминаю
Тебе, розрадонька моя.
Чому мовчиш ти я не знаю
Дозволь же хоч мені писать.
Писать скупі оці рядочки,
Ділитись враженням життя;
Ти зрозумієш, певна, точно
Мої заплутані слова.
Коли моя стезя невдала
Мене у пропасть заверта
Я не лякаюся провалля,
Я не страхаюсь нежиття.
Бо за плечима в мене крила
І не боятись висоти,
Крізь бездну шугаючи сміло,
Мене навчив, мій друже, ти.
Ти розумінням втихомирив
Всепоглинаючу печаль,
Мені колись розправив крила
І вперше я змогла літать!
Один, не просто склав данину
Моєму суму і журбі,
А дав свої обнять коліна
І їх сльозами окропить.
Чому ж мовчиш, мій друже вірний?
Чому ж не хочеш привітать?
Чому ж такий для серця рідний
Ти канув в пам'ять без сліда?

Зненавидіти хочу, та не можу,
Моя любов, неначе те вино,
Міцніє більше з днем наступним кожним,
Не знаючи ніяких перепон.
Здавалося, що рік – це надто довго,
Що з серця можна викорінить все.
Аж бачу – не скінчилася дорога,
І не один ще рік такий пройде.
У вічному неспокої, чеканні.
Із полохливим стукотом в грудях,
Вмиваючись на сон щодня сльозами,
Надіями втішаючись щодня.
Не думати про нього я не можу,
Смарагдовий запав у душу взгляд,
І прикував мої до себе очі,
І не пускає до других назад.
Його я запах досі відчуваю;
Як наче, ось, хвилину був він тут.
Ненавидіти хочу, та кохаю,
За ним одним я хоч куди піду:
Чи то в вогонь, чи в крижані джерела,
Чи у палац, чи в земляну нору,
Розкішна буде з ним мені печера,
Диханням лід гарячий розтоплю.
Не знаю я за благість, чи за кару
Мені приймать смарагдовий полон?
Його, як завше, понад все кохаю,
Його одного пламенно люблю.

Мені не спиться, а ти не бачиш,
Як серце в грудях щемить і плаче,
Як серце рветься з грудей на волю
Кудись далеко, щоб буть з тобою.

Мені не сила очей скліпити.
Бо ти цілуєш мої повіки,
Бо скрізь так темно і зір не має,
Бо кожен порух нічний лякає.

Мені не стріти ілюзій ночі,
Не засліпити безсиллям очі,
А ти не бачиш, а ти далеко,
А ти не поруч, і так нелегко.

Уже б заснути, та, ба: не там-то,
До ранку серце воліє плакать,
Бо наче легше йому від цього,
Іде з сльозами печаль в дорогу.

Печаль відходить – вертають смутки,
Уже й світанок, а я не сплю все.
А серце рветься, як рвалось й завше,
Мені не спиться, а ти не бачиш…