Без тебе немилий світ –
Це, здається, вже хтось казав.
Не дано лиш було зрозуміть,
Що цей вислів усправж означав.
Не могла я тоді осягнуть
Втрату світу з чиєїсь вини.
А тепер зрозуміла я суть:
Світ тоді є, коли поруч ти!

Де ти взялося, Лихо?
Як так підкралось тихо?
З краю якого линеш?
І за яку провину?
Гостем прийшло незваним,
І розвело з коханим,
Щастя в біді втопило.
Лихо, що ж ти зробило?

А в Лиха карі очі,
Брови – чорніші ночі;
Лишенько ім’я має,
Як розлучати знає;
Лихо сміється дзвінко,
В косах його барвінки,
Суджених відбиває,
Пари чужі ламає.

Долі щоб не втрачати,
Лихо женіть, дівчата!
Очі без тіні жалю
З нього виймайте карі!
Щоб не моргалось знову,
Щоб не таїли змову,
Заздрістю щоб не хтіли,
Щоб в темноту гляділи!

В цей літній дощ її цілуєш пальці,
Переплітаєш їх поміж своїх,
Торкаєш їх гарячими губами,
По черзі, кожний, ніжно пестиш їх.

А дощ все не вщухає, й не вщухає,
А дощ тарабанить, й тарабанить,
А ти її цілуєш пальці далі,
А в мене від цього в душі дощить.

Я ходжу твоїми дорогами
Щоб ще раз…

Я живу твоїми тривогами,
Щоб ти міг…

Я лелію тебе у пам’яті,
Щоб іще…

Я боюся тебе утратити
Назавжди…

Якщо ти летітимеш вітроньку
У ту дорогу́ сторону́,
Де місто, Десною розрізане –
За мене всміхнися йому…
Із синього-синього обрію
На нього привітно дмухни
За мене метнися між злотими
Верхівками монастирів.
Скажи: не забула, печалюся,
Що в грудях болить і щемить.
У снах по Валу проходжаюся,
Дванадцяти руж’їв поміж.
Заскоч ти на гору, на Болдіну,
На схилі її зупинись,
Простори окинь, в зелі втоплені,
У церкви й собори вдивись!
Над ним розжени непогодицю -
Над містом, чаруючим зір,
Де роки чотири із юності,
Неначе один пролетів.
У гості до Красногвардійської
Тихенько на мить зазирни
За мене торкнися ялиночок,
За мене їх хвою вдихни.
Мій вітроньку, друже надійний мій!
Як будеш вертати назад,
Заглянь до коханого-милого,
Цілунок йому передай…

Не маєш права так чинити,
Слова усе ж хоч щось та значать.
Якщо спромігся говорити,
Не гідно діяти іначе.
А я повірила – дурна,
А це були лише слова,
Надалі знатиму, що слово,
Не важить зовсім анічого!

Не маєш права не любити.
Ввіряв у цьому – то люби же!
Як совісті збрехать хватило,
Хай вистачить її й на більше!
А я повірила в любов,
На жаль, даремно тільки знов;
Вперед собі візьму в замітку:
Любов – обман є. і не зрідка.

Не маєш права прикидатись,
Що ми знайомі, і не більше.
Як завше не цурався знатись,
То і тепер не вчинюй інше.
А я повірила в тебе,
В слова, в любов, в усе-усе,
А я повірила дурна,
І залишилася одна…

Чому виводить ручка тільки
Про неї вірші і рядки?
То з того боку, то з другого,
А як же пташки, квіточки?
Чому тремтить вона так дивно?
Чому не слухає мене?
Усі закреслює закони
І верх над розумом бере.
...

Знову засинаю у обіймах ночі,
Тепла ковдра ніжить замість рук твоїх,
Сутінки цілують лагідно досхочу
Губ моїх червоних спраглий оксамит.
Думаю про тебе, мариться усюди
Посмішка убивча; серце обпіка.
Як тебе люблю я, так ніхто не любить,
Бо ніхто не вміє так любить, як я.

Знаю, промінь світла, що бринить крізь штору –
Відгомін блискучий від твого вікна.
На стіні малює він зелене море,
І щасливу пару, схожу так на нас.
Думаю про тебе; це ж не заборона
Уявляти просто, що десь поряд ти,
А моя кімната – одинокий острів,
І вогонь розлуки вже давно зітлів.

Знову просинаюсь, вкотре вже розп’ята
Власними казками й кинута в багно.
Я сама в обридлій без тебе кімнаті,
І підступно сліпить згаснувший вогонь.
Думаю про тебе, світло мерехтливе,
Посмішку убивчу, море,…, чи моря?
Як тебе люблю я, так ніхто не любить,
Бо ніхто не вміє так любить, як я.

Скажи, це добре, що без тебе,
Без відома твого люблю
Тебе лише. Та ні ж бо Вас.
Пробач, пробачте… слабкість цю
Мені, мені, та я й забула,
Що почуття оце – минуле.
Я запізнилась на життя,
Це не для мене почуття.
...