Щасливий той, хто зможе покохати,
Не дивлячись на відстань,час і вік,
Хто у своєму серці зможе сполохати
Той найніжніший в світі і могутній крик;
Хто зможе про земне усе забути,
І на себе дивитись через почуття,
І тільки лиш кохання голос чути,
До ніг йому покласти душу і життя.
Нещасний той, хто за велінням долі
Любов свою тримає в клітці золотій.
Співає й гірко плаче пташка, бо без волі
Ніколи не здійснити сольний виступ їй!
Нещасний... Та того не помічає,
В тумані небуття весна його горить;
А зранене серденько так радісно співає,
В обіймах полум'яних так весело бринить.
Щасливий той, хто ясно уявляє
Для кого кров його тече у жилах,
Для кого всесвіт у руках тримає,
Серед людей простих літа на крилах;
Хто зможе навіть через океани:
Під шум штормів і вітру поривання,
Між сизих хвиль, закутаних в сутани -
Впізнати у пітьмі своє кохання.
Нещасний той, хто ядом упиває
Свій мозок спраглий й тіла оксамит;
У лабіринтах домислів блукає,
Прий маючи за справжнє лише вид;
Хто знає ліки від свойого болю,
І заплатив би будь яку ціну,
Щоб тільки пригубити їх поволі,
За хворість відчуваючи вину.
Що ж краще? і чи варто обирати
між щастям у одвічному полоні,
та існуванням, делише крізь грати
До сонця простягаються долоні?!
Вiн кохає її до бестями,
I дарункам не знає цiни,
Зорi в небi збирає ночами,
Пiдiймає скарби з глибини.
А у його очах усе моє життя
I на губах медових доля вся моя.
Устилає троянд пелюстками
Всi стежки, де гуляє вона,
I хмiлiє все бiльше з роками
Вiд її молодого вина.
А у його очах усе моє життя
I на губах медових доля вся моя.
За проханням її сходить сонце,
I дерева вмивають дощi,
Вiтер стукає тихо в вiконце,
Мiсяць сяйвом чарiвним блищить.
А у його очах усе моє життя
I на губах медових доля вся моя.
З насолодою вiн помирає,
Щоб вiдкрити у вiчнiсть їй шлях,
I одну лиш надiю плекає -
Залишитись на грiшних вустах.
А у його очах усе моє життя
I на губах медових доля вся моя.
Хочу, милий, тобi розказати
Про кохання жагуче моє.
Та рукою зорю не дiстати,
Не зiгрiє промiння твоє.
Лиш на мить заглянути б у очi
I померти вiд їх теплоти
Бачу, любий, тебе я щоночi,
Та про мене й не згадуєш ти.
Смiх твiй перлами котиться свiтом,
Я ж - глядачка в твоєму кiно.
Всi бiлети на фiльм цей скупити
Серце прагне моє вже давно.
Чим на тебе я довше дивлюся,
Тим мене усе бiльше нема.
До останку в тобi розчинюся,
Щоб мене, як себе, ти кохав!
Радость жизни, душевный рассвет
Милый ты даришь мне
И не надо солнечный свет
Глаз твоих достаточно вполне.
Засыпаю я в надежде тайной,
Что посетишь ты замок мой воздушный.
И от мысли этой таю, таю...
Разве есть на свете что-то лучше?
Посмотри. Окутай нежным взглядом,
Чтобы обмануть земные все законы.
Ощущать тебя - наивысшая награда,
Тихо умирать от сердца стонов.
Пусть обман, но Боже, как он сладок,
В грезах есть реальности мгновенье.
Рядом ты, и большего не надо
Жить согласна в вечном я забвенье.
Еще пока весна, и только распускается любовь;
Под тяжестью набухших веток гнется стебелек.
Но с каждым днем тепла неумолимо вновь
на волю рвется бесовской цветок.
Уже не сила удержать и скрыть красу бутона,
Рождаясь, лепестки шипами ранят больно руки.
Неразделенный рай. Звучанье сердца звона -
В конце концов приводят к страшной муке...
Не властен отпустить никто магнит волшебный,
Со временем страданья кажутся нектаром,
А на зоре уже убийственное лето
С его палящим и безмерным жаром.
Ми довго блукали шляхами Землі
Не разом, не поруч, самі по собі,
І ось ми зустрілись с тобой навесні,
Для нас заспівали в ночи соловьї.
Ми разом кружляли, як листя, у танці,
Та щастя наше коротке було,
Та серце коханням не довго цвіло,
І знову шляхами Землі ми пішли,
Не разом, не поруч, самі по собі.
© Кристина Денисенко
Я лечу на стреле Купидона,
Рассекая просторы небес,
Задевая зеленые кроны
И волнуя прикованный лес.
И мой путь траектория жизни,
Я не вижу полету конца…
Я лечу на стреле Купидона,
Попадая любимым в сердца.
© Кристина Денисенко
Солнце светит в небесах,
Облака друг друга сменяют,
А в могучих дубовых лесах,
Листья кружатся, летают.
Растут опята, рыжики,
Умываются травы росой,
Ко сну готовятся ежики,
И проснутся они лишь весной.
Бездонный взгляд твой
Скользит по мне который раз,
И словно в тишине ночной
Я слышу трепет милых фраз.
Глазами говоришь мне о любви,
А сердцем о своих желаньях,
Для нас запели соловьи –
Не говори мне «до свиданья».
Не говори о прошлом, о былом,
Как жил в тревоге дня и ночи,
Напомни мне о счастье неземном,
О том, что нам любовь пророчит.
Серые капли дождя, текут по стеклу.
Серая эта пора прячет на небе луну.
Кружат листья, желтея, навивают на сердце тоску,
А серые капли дождя все текут по стеклу.
Серым нам кажется мир, наблюдая за ним из окна,
Но все же Земля жизнью не серой полна.
А мы по миру идем, постепенно изучая его,
И дальше с тобой мы пойдем, и вскоре изучим его.