Пишу тебе я эту смс
С приветом от меня,
И шлю я лучик солнца из небес,
Который будет греть тебя как я.
Хочу прислать кусочек неба,
В который я смотрю.
Хочу прислать я запах липы,
Который так люблю.
Хочу, чтоб ветра дуновенье уловил,
Который веет надо мной.
Хочу, чтоб на минутку ощутил,
Мое писутствие с тобой.

Всё, что было, прошло, пролетело,
Лишь останется память жива,
Когда сердце, как свечка горело,
Когда искренни были слова.

Когда нежный и ласковый взгляд-
Вызывал восхищение и дрожь,
Когда каждой секунде был рад,
Проведённой с тобой, не поймешь.

Не поймешь, не поверишь и сердце остыло,
Догорев до конца, не оставив следа,
Всё прошло, пролетело и всё позабылось,
И взрослее и корыстнее стала мечта...

Сново весточку тебе пишу, любимый
Вместе с голубем отправлю помеж вьюг
Пусть она, ветрами в ночь гонима
Легким перышком коснется твоих рук.
Беспричинно вроде сердце бьется,
Вырываясь в бешеный полет,
Предавая сдержанность, смеется,
И дает терпенью отворот.
Чувствую твое дыханье рядом;
Может стать, что через времена.
Оповитая вишневым садом,
Смотрит на меня твоя луна.
Знаешь, часто я, гуляя, вижу
На заснеженной тропе твои следы,
Голос твой сред птичьих трелей слышу,
И кричу в безумстве: выходи!
Рассекая взором чащи леса
Я бегу и, падая, зову
Облик из мечты моей воскресший,
Синий сон в заоблачном миру.
Только утопают без возврата
Каждый раз бездонные глаза,
Растворяясь в кромке снегопада,
И, грозясь, не повернуть назад.

Не йди! Зажди! Це ж назавжди!
Ти пожалкуєш. Втратиш сни,
як я. Бо я і ти це – ми.
Не любиш – вбий, а ні – люби!

Немає гордості давно,
Ні сил, ні сліз, і всеодно,
Що кажуть, думають. Люблю…
Тобою дихаю… Живу!

Тобі мене не замінить,
Ніхто не зможе так любить!
Невже не бачиш? Плине час…
Цей світ був створений для нас!

Мы с тобою на «ВЫ», мы знакомы едва
Между нами тонкой цепочкой слова
И ничего не значащих улыбок вуаль
Разгар лета, конец июня,
шиповник и липа немного дурманят.
Над нами пух тополиный кружиться.
Кафе, парк и наши свидания
Мы пока далеки, как два берега
Прицениваемся, пристреливаемся, чтобы узнать друг друга
Я ещё очень дорожу своей волей
Но ты, милый, опытный рыболов
И поймал в свои сети из слов.
Слова наши не сеть, а изящное кружево.
Шаг и между нами теплый мостик из рук,
Шаг и на приличие плевать уже.
Глаза как магниты притягивают взгляды,
Губы к губам, сердце к сердцу, слов не надо,
только мы с тобой и любовь на двоих одна.

Думала далеко
Від тебе буде легко.
А ти перед очима
Однак стоїш моїми!

Думала, що втеча
Поможе безперечно.
А ти перед очима
Однак стоїш моїми!

Думала, що далі
Врятують від печалі.
А ти перед очима
Однак стоїш моїми!

Думала – не сміти
Від згадувань тремтіти.
А ти перед очима
Однак стоїш моїми!

Одна серед тисяч, захована в пам’ять,
Прикидана страхом і біллю вона
Сиділа і думала: вистачить сили
Цей келих гіркущий допити до дна?
Навіщо допити? Навіщо не пити?
«А чи не все рівно?», - сказала вона,
І випила доста, і очі закрила;
Здавалось померла, уже не жива.
І тільки краплинки, що рвали повіки
Лише видавали присутність її.
Краплинки росли у великі краплини,
Й нахабно по щоках схололих текли.
Спочатку – окремо, за мить – бистрі ріки,
Наповнені клекотом жалю й благань,
Дівча затягнули в безодню і тільки
Однак не скінчились потоки страждань.
Але ж говорили, ізмалечку чула,
Що ця рідина всі змиває думки.
Надіялась – хай хоч на трошки відступлять
Вони: всевидющі, запеклі, кілкі.
А сльози проклали тверду вже дорогу
І креслили впевнено русла круті.
Вже плакати духу не стало і змоги,
Та все не спинялись потоки гінкі.
Гірке і солоне. Вино і ридання.
А хміль не приходив бажаний такий.
На жаль, не сказав їй ніхто, що кохання,
Навряд чи розчиниться в пляшці пустій.
Сльоза за сльозою. Вже ранок, напевно?
Бо щось так пекуче в лице загляда.
Це сонце зійшло. «Проклятуще світило», -
Зронили ледь губи: «Де ділась вода?
Чому не на дні в синяву я вдивляюсь,
А знову прокинулась? Знову живу?
У світі, якого давно відцуралась?
…і він про присутність не знає мою…»
Тоді піднялася, устала із ліжка,
Пройшлась до вікна, подивилась униз:
П’ятнадцятий поверх – це так небагато;
Себе відпустила й злетіла увись.

Пробач мені, що досі маю сумнів
Про існування десь твоє земне
Люблю тебе, не помічаю буднів
Жду, день коли без тебе промайне.

Благаю, зглянься, проблески зневіри
Мене на шмаття, наче кат, деруть
Все навкруги якесь рожево-сіре,
Неначе поруч ти, але ж не тут.

Прости, що інколи у інші очі
Дивлюся я, шукаючи тебе,
Боятися уже немає мочі,
Що не туди серденько заведе.

Не ображайся на мою утому –
Це тільки маска для облич чужих,
Чекатиму тебе років мільйони
І присвячу тобі, коханий, їх!

А я тебе, коханого, забути не умію,
Просила у берізоньки, щоб та мене навчила,
Вона мене послухала, зітхнула сумовито:
«На долі твоїй вишито його повік любити!»

А я тебе, коханого, зненавидіть не взмозі,
Ходила за порадою до вишні при дорозі,
Вона мене послухала, зітхнула сумовито:
«На долі твоїй вишито його повік любити!»

А я тебе, коханого, усюди виглядаю,
У яблуньки квітучої порадоньки питала,
Вона мене послухала, зітхнула сумовито:
«На долі твоїй вишито його повік любити!»

А я тебе, коханого, не в силах відпустити,
Й нікому не зарадить тут, й нікому не навчити.
І раз на долі вишито тебе повік любити –
Любитиму! Любитиму! Як ще ніхто у світі!