Рідна домівка, бузок під вікном,
Усе що минуло, було ніби сном,
Дитинство минуло моє вже давно,
Води з того часу багато втекло.

Маминих рук ще тепло відчуваю,
Не раз я ті руки у мріях згадаю,
Уже спочивають натруджені руки,
За свій вік зазнали вони багато муки.

За ранку до ночі важко працювали,
Начебто втоми вони і не знали,
Шили, в’язали, мережили, пряли,
Дітей сповивали, спочинку не знали.

Голубили квіти вони під вікном,
Та спить вже матуся моя вічним сном,
Лишилось від мами одне лиш добро,
Від рук працьовитих вічне тепло.

За это зиму и люблю:
За свежесть за морозную,
И за слепяший белый снег,
Как бриллиантов розсыпи;
За неба голубой отлив,
Рипенье под подошвами,
За щебетание синиц.
И не любить возможно ли?
Такой глубокой тишины,
Сменяюшейся въюгами,
Когда идешь и слышишь ты,
Идешь и слышишь музику?...
Она то льеться, то звучит,
Доносится, спускается,
То колокольчиком звенит,
То перышком касается.
Её играют небеса
На струнах арфы солнечной.
Так трогательна, так чиста,
И так проста мелодия!
От музики такой душа
Как будто пробуждается,
И просит нежности она,
И в жизнь она влюбляется.
Люблю я зиму за покой,
Люблю за умиление,
Зимой я становлюсь другой:
Задумчивей, беспечнее.
Зимою чаще, чем всегда
Любуюсь небом, звездами.
Зима близка мне, как сестра,
Во многом с ней похожы мы.

Я так хотела бы целовать с рассветом,
обнимать с закатом,
рисовать портреты,
вырезать стилетом
странные сюжеты
и прошлые лета.
я так хотела бы приносить в пакетах
разные конфеты,
научиться делать котлеты
себе, ему и пятерым будущим детям.
я так хотела бы узнавать ответы,
раскрывать секреты,
получать советы
и применять их где-то
(или не применять где-то).
я так хотела бы проснуться однажды на краю света,
увидеть из космоса планеты,
внести свою лепту
в развитие Тибета.
купить яхту,
посидеть на вахте,
сшить жилет из твида,
увидеть в старости Бреда Питта.
я так хотела бы покупать в театр билеты,
вычислять силу Архимеда,
встречаться с друзьями за обедом,
написать миллион куплетов.
Покупать сладкую вату,
утюжить пиджак помятый.
и если что-то неправда,
то лучше сегодня, чем завтра.


Ти снився мені ніч усю на проліт
До самого, самого ранку,
З тобою ми разом ізнову були
З тобою, єдиний, коханий.

Гаряче і сильне відчула плече
Й сховалась у ньому від світу.
Твій доторк долоні до серця пече,
Ти мій незгасаючий світоч.

Про щось говорили. Спішили кудись
Із чогось сміялись укупі.
Розстались недавно, всього лиш два дні
А так уже смутно, так смутно.

Ти снився мені, та не схоже на сни
Було те чарівне видіння
Ми міцно обнявшись в ніку́ди ішли,
В серцях затаївши надії.

Ми гріли теплом: ти – мене, я – тебе,
І нам не було застороги,
Назад не вглядаючись, йшли ми вперед
По звивистим щастя дорогам.

Твій погляд дає мені сили,
І поїть мене божевіллям,
Нещадно мене обпікає,
У душу мою заглядає.
А там стільки туги і муки,
Що хватить на всесвіт безмежний!
А там – від тяжкої розлуки
Палають страждання пожежі!
А там – ні кінця, ні початку,
Звідтіль вороття не буває,
І темінь одна непроглядна,
Самотність одна лиш безкрая…
Вернися до мене! Вернися!
Не дай згубитись навіки!
Ми квіти з тобою барвисті!
Ми – сонця! Ми – роси! Ми – вітри!
Ти чуєш мене, я це знаю.
І дивишся зорями в небі!
Ми трави з тобою! Ми – трави!
Лелеки! Лелеки! Лелеки!
Дивися на мене! Дивися!
Мене допивай без останку!
Ми ріки з тобою! Ми – ріки!
Ми ранки з тобою! Ми – ранки!

Твой голос,
Как гром.
Он видит,
Он слышит,
Он чувствует.

Твой голос.
Он такой нежный,
Бархатный,
Грустный,
Он такой властный,
Далекий…

Твой голос.
Я закрываю глаза
И вижу тебя.
Я верю
Твой голос
Для меня.

Твой голос –
Любимая мелодия,
Всегда со мной.
Твой голос
Такой родной,
Такой глубокий.
Он только мой.
Я знаю.

Твой голос
Самый лучистый,
Теплый,
Как солнце.
Он всегда рядом.
Твой голос.

Бажаю щоб світило сонце
У думці і душі твоїй,
Бажаю, щоб у цьому році,
Кохання надавало мрій!

Нехай всім буде безтурботним,
Багатий щастям і надій
І якщо ти чогось захочеш -
Своїми силами зумій!

Тебе підтримаю завжди,
Щоб не таїло нам майбутнє,
У тебе я, у мене - ти!
По іншому не може бути.

Минають довгождані дні?
Які чекав завжди, здається,
Як пташка в небо на весні,
До тебе серце моє рветься!

З тобою полюбив життя,
Його сумну та добру мить!
З тобою - чарівна моя,
Мені так хочеться творить...

Зустрілись ми не випадково,
У цьому впевнений на сто!
Бо вірш, коли за словом - слово,
А ми в обіймах - це тепло!

Світи ми наші поєднали,
Створивши, щось своє - велике!
В цей сад кохання завітали,
Тепер з нами росте він - квітне!

Усе достоту – СУЄТА…
Цвірінь! Тьох-тьох!! – оце життя!
Нема ваги ані шматка
Усе, окрім того ставка,
Що плескотить і пахне зелом,
Люстерком служить що деревам,
Що в їх ногах рядном лежить,
І, знай, вихвилює, бистрить.
Усе – НІЩО; все геть – НІЧОГО,
МАРУДНИЙ БІГ. Куди? Від чого?

Тим часом вечір вечоріє,
Як древній дідуган сивіє…
В нечесаній його чуприні
Витають сни, ширяють тіні.
І тихо. Хай би тиша ця
Завжди тривала без кінця.
У ній є все: питай і слухай,
Від решти – городися духом!

За що в душі таке сум’яття?
У неї ж навіть я не вірю;
То жити я берусь з завзяттям,
То від життя томлюся, скнію.
Немає іскорки у ньому,
Воно марніє, усиха.
Піде димок – та і потому:
Від тих клубів нема пуття.
Нема іскри – немає смислу
Ознаки проявлять життя.
Тоді воно потрібне лише,
Коли когось ще зігріва.
Відтак і хочеться, і йметься.
У змогу все і до снаги;
Ця іскорка коханням зветься,
Отим, що ти його згасив.