Ты воплощенье отрицаний,
Ты не способен на страданья.
Ты не Брюс Ли и не Ван Дам,
Не покоритель дальних стран.
Ты пуст внутри, невзрачен внешне,
И был рожден, конечно, в спешке.
Ты не был Фрейдом или Юнгом,
Или бургундским нибелунгом.
Ты неприметен, туп, безлик,
Беззвучен шепот твой и крик.
Не Штирлиц ты и не Матросов,
Не выходил в открытый космос.
Как белый снег в лучах рентгена,
Ты пузырек из мыльной пены.
Ты не тонул и не всплывал,
И страстно дам не целовал.
Ты беспринципен, неактивен,
Так отвратительно противен,
Ты не фантом и не мираж,
А бесполезный антураж.
Тебе никто, нигде не рад,
Не прав ты, чаще виноват.
И, если, вдруг услышишь слово,
Для всех безмолвие готово.
С тобой и спорить бесполезно,
И встречи ждать неинтересно.
Ты- гений пустоты! И будь уверен,
Твой уровень никчемности измерен.

Я в глянцевом журнале прочитала,
Что обожают все мужья...стриптиз!
Полдня я атрибуты подбирала,
Чтоб оценил любимый мой сюрприз.

А вечером, едва войдя в квартиру,
Держа пакет с продуктами в руках,
Увидел муж прекрасную картину:
Меня с помадой красной и в чулках.

Муж подавился, выронил пакеты,
Хоть я смотрелась просто высший класс:
- Оденься, дорогая, ведь не лето!
Ещё топить не начали у нас.

- Нет, погоди!- включила диск "Романтик",
И под него я стала танцевать.
А на чулках красивый красный бантик
Я предложила мужу развязать.

Но он стоял, смотрел, какой-то странный.
(Но я тогда не знала, почему...).
И, наконец, закрылся просто в ванной,
Ещё кричал: "Верни мою жену!"

Мы помирились. Я уже другая.
Не стану я журналам доверять.
И больше я советов не читаю,
Боюсь навеки мужа потерять!

Как вечность тянутся минуты,
как миг проносятся года.
А в этом мире е...анутом
всё точно так же, как всегда.

И нех...й ссать, на кризис глядя.
Ведь повторится всё, как встарь.
"Весь мир - бардак. Все бабы - бл...ди.
И солнце - ё...аный фонарь..."

Солнце, воздух, онанизм
Укрепляют организм,
Уменьшают вес мудей
И расходы на бл...дей!

Уронили мишку на пол,
Оторвали мишке лапу,
В попу мишке вставлен веник ,
Мишка должен много денег...

Как-то ночью за стеною
Что-то громко хлопнуло.
Это баба надувная
Под соседом лопнула

Я не хочу, чтоб мы с тобой остались
Друг другу незнакомыми почти,
Но я хочу, чтоб мы с тобой шептались,
Как только двое шепчутся в ночи.
На что она ему отвечет:

Я приникать к тебе, наверно, не привыкну,
Желание припасть пропало так давно,
От ласк твоих я телом вся поникла,
В твоих "Бермудах" мне исчезнуть не дано.

Узнав тебя, я женщиной не стала,
Ты можешь лишь шептаться по ночам,
Твои стихи читать я перестала
И подарила себя солнечным лучам...

Вода. Без неї не прожити.
Вона – основа нашого буття.
Вода дає нам змогу жити
І забирає в нас життя.

Вода – життя планети сила.
Вона все змінює навкруг
Лісами, травами всю землю вкрила,
Морями, океанами замкнула круг,

В якому ми живемо, дієм
Милуємось на всю красу,
Яку вода для нас створила
По промислу Творця.

І цю красу ми можемо згубити,
Бажанням підкорити собі все
Під себе все переробити,
Не дивлячись на те,

Що воду губимо і все живе довкола.
Відходами забруднюємо світ
Говоримо багато, а насправді
Нічого не зробили за цей вік

Біля Дністровського живемо ми лиману,
Краса його описана не раз.
Він чистою здоровою водою
Іздавна славився… Людьми,

Відомими у різні плини часу,
Відмічений в історії навік.
Він постає у всіх своїх прикрасах
Для всіх приїжджих залишає слід

У душах кожного, хто хоч би раз побачив
Його зелені плавні, кручі берегів
Фортецю старовинну та криницю,
Яка всіх зцілює, хто справді б захотів

І це багатство, що в нас є, потрібно
Нам зберігати, обновляти з року в рік,
Щоб і в майбутньому могла нас дивувати
Краса лиману, Бессарабії – всіх місць,

Які Вітчизною завжди ми називали,
В яких жили, живемо й будем жить
І захищати, як життя, щоб не пропало
Все те, що край нам рідний подарив.

Заманулося Данилу у гори в Карпати,
На колінах почав жінку він свою благати.
Відпочину, а ще може вилізу на гору,
Може мати народила мене в добру пору.
Довго думала журилась, їдь хай тобі трясця,
Може вилізеш на гору, а може не вдасться.
А як вилізеш на гору, щоб не повернувся,
Щоб дорогу ти додому навіки забувся.
Їде, їде у Карпати Данило кирпатий,
А від того, що він їде, як дитина радий.
Не сам їде, з кумом їде, буде з ким гульнути,
Дай же Боже з головою додому вернути.
Під’їхали під Говерлу, подивились вгору,
Ой напевно ми родились все ж в лиху пору.
Та не довго міркували добряче хильнули,
Про той ляк вони відразу з кумом вже забули.
Довго дерлись по камінню нехай йому трясця,
Все здолали не зламав їх дощ і ненастя.
Сіли гарно відпочили, бо ще є плішина,
Кум сміється і радіє, мов мала дитина.
Де набрались того ляку, давай банкувати,
На, а потім вже дорогу до низу шукати.
Нема сонце та ще й чомусь скачуть в очах зорі,
Мабуть, куме, вже не злізти, горе нам тут горе.
Нема їсти це пусте все, можна перебитись,
А чим буде нам на ранок добре похмелитись.
Довго рачки добирались, як уже прийшлося,
А внизу за мить і випити, і вкусить знайшлося.
Посідали під горою тоді схаменулись,
Не поліземо більше в гору, що ми там забулись.