стихи о любви

sveta


А все ж я згадую, а все ж ти не помер,
А все ж твій запах на моїй щоці живе,
А все ж боюся я зустрітись ненароком
Й пройти на відстані від тебе напівкроку;
І напівподихом вдихнути твою свіжість,
І знов відчути найніжнішу в світі ніжність,
І напівпоглядом плеча твого торкнутись,
І…так пройти. Пройти й не озирнутись.
Напівлюбов тоді нас двох не зберегла,
Було замало для вогню напівтепла,
У напівтемряві назавжди ти пішов,
А все ж я згадую про тебе знов і знов.


VN:F [1.9.22_1171]

Роман Михайлович



Сново весточку тебе пишу, любимый
Вместе с голубем отправлю помеж вьюг
Пусть она, ветрами в ночь гонима
Легким перышком коснется твоих рук.
Беспричинно вроде сердце бьется,
Вырываясь в бешеный полет,
Предавая сдержанность, смеется,
И дает терпенью отворот.
Чувствую твое дыханье рядом;
Может стать, что через времена.
Оповитая вишневым садом,
Смотрит на меня твоя луна.
Знаешь, часто я, гуляя, вижу
На заснеженной тропе твои следы,
Голос твой сред птичьих трелей слышу,
И кричу в безумстве: выходи!
Рассекая взором чащи леса
Я бегу и, падая, зову
Облик из мечты моей воскресший,
Синий сон в заоблачном миру.
Только утопают без возврата
Каждый раз бездонные глаза,
Растворяясь в кромке снегопада,
И, грозясь, не повернуть назад.


VN:F [1.9.22_1171]

sveta



Твой голос,
Как гром.
Он видит,
Он слышит,
Он чувствует.

Твой голос.
Он такой нежный,
Бархатный,
Грустный,
Он такой властный,
Далекий…

Твой голос.
Я закрываю глаза
И вижу тебя.
Я верю
Твой голос
Для меня.

Твой голос –
Любимая мелодия,
Всегда со мной.
Твой голос
Такой родной,
Такой глубокий.
Он только мой.
Я знаю.

Твой голос
Самый лучистый,
Теплый,
Как солнце.
Он всегда рядом.
Твой голос.


VN:F [1.9.22_1171]

sveta



Не хватило кроку, як завжди, одного
Розділяє пропасть «до» і «після» нього.
Не зробила кроку, побоялась впасти,
І пожалкувала після цього зразу ж.

За один пере́ступ – довгождане щастя,
Не зробила кроку – пропасть розрослася.
Від одного кроку так залежить часто
Те, чи нагодиться довгожданне щастя.

Дивлячись на мене, не робіть подібно,
На шляху до щастя, так як я, не стійте,
Не прогавте кроку отого одного;
Роділяє пропасть «до» і «після» нього.


VN:F [1.9.22_1171]

sveta



Улицами города любимого
Я с мечтою рядышком пройдусь,
Аромат вдыхать я буду липовый,
И уйдет печаль моя и грусть.
Ты не забывай меня, хороший мой,
Скоро я уеду, но вернусь.
Не отнять друг друга ведь у нас с тобой,
Здесь всегда душой я остаюсь.


VN:F [1.9.22_1171]

sveta



Щось м´яке і неозоре
Обняло мене за плечі,
Наче синє-синє море,
Наче теплий літній вечір.
Я згадала листопади,
Час, коли кружляє листя
І на землю тихо пада
Під пташині бенефіси;
Золотаві свіжі днини,
Дим солодкий від багаття,
Шурхотіння, шелестіння,
Падаючих стук каштанів;
Я згадала, що кохала
Надто сильно невиправдно,
Бо дароване забрали
Листопади золотаві.


VN:F [1.9.22_1171]

sveta



По твоим я тропочкам с чаяньем пройдусь,
В каждый лист истоптанный (вдруг, тобой…) всмотрюсь.
Топ-топ-топ-топ может быть это и судьба
Беспризорно ха́живать по твоим следам.

Тропочки-тропиночки, милые мои
Камешки, былиночки, и твои следы.
Топ-топ-топ-топ может быть это и судьба
Беспризорно ха́живать по твоим следам.

Раскажите тропочки, как живет мой свет
За него дороже, ведь, небыло и нет.
Топ-топ-топ-топ может быть это и судьба
Беспризорно ха́живать по твоим следам.

Громко сердце екает там, где ты ходил,
Жаль, что не хватило нам лишь моей любви.
Топ-топ-топ-топ может быть это и судьба
Беспризорно ха́живать по твоим следам.


VN:F [1.9.22_1171]

sveta



Як живеться, сонце м́оє,
Там тобі за синім морем,
Спеченим липневим небом?
Чи бува чого не треба?
Не сумуй, моє кохання,
Буде все у тебе гарно;
І стелитиметься доля,
Як волошки серед поля.
Все тому, що я не зраджу
Почуття мого нізащо,
Не забуду обіцянку
Сумувать безперестанку.
Хай не тілом, та з тобою,
Огорну теплом любові,
Я вкраду у тебе втому;
Ти не знатимеш ні в чому
Негараздів і невдачі,
Радісних хвилин нестачі,
Бо завжди і скрізь крізь небо
Я дивитимусь на тебе;
Й з висоти вершин блакиті
Я не дам нікому сміти
Світ твій збурювати громом.
Не хвилюйся, не дозволю.
Не дозволю, бо кохаю
Пам´ятаю, пам´ятаю…


VN:F [1.9.22_1171]

sveta



Я впевнена була, що ти мене полюбиш
І, що любов мою колись усе ж приймеш,
Що і її, і інших, всіх «отих» забудеш
Коханою своєю мене колись назвеш.

А ти не забував, а роки все минали,
Та не згасала (ні!) чомусь любов моя;
На всіх, окрім тебе, я очі закривала,
Усе чекала я… Того чекала дня…
...


VN:F [1.9.22_1171]

sveta



Чому мовчиш, мій друже вірний?
Чому не хочеш привітать?
Чому такий для серця рідний
Ти канув в пам'ять без сліда?
Я часто-часто вспоминаю
Тебе, розрадонька моя.
Чому мовчиш ти я не знаю
Дозволь же хоч мені писать.
Писать скупі оці рядочки,
Ділитись враженням життя;
Ти зрозумієш, певна, точно
Мої заплутані слова.
Коли моя стезя невдала
Мене у пропасть заверта
Я не лякаюся провалля,
Я не страхаюсь нежиття.
Бо за плечима в мене крила
І не боятись висоти,
Крізь бездну шугаючи сміло,
Мене навчив, мій друже, ти.
Ти розумінням втихомирив
Всепоглинаючу печаль,
Мені колись розправив крила
І вперше я змогла літать!
Один, не просто склав данину
Моєму суму і журбі,
А дав свої обнять коліна
І їх сльозами окропить.
Чому ж мовчиш, мій друже вірний?
Чому ж не хочеш привітать?
Чому ж такий для серця рідний
Ти канув в пам'ять без сліда?


VN:F [1.9.22_1171]