стихи про любовь

sveta



По твоим я тропочкам с чаяньем пройдусь,
В каждый лист истоптанный (вдруг, тобой…) всмотрюсь.
Топ-топ-топ-топ может быть это и судьба
Беспризорно ха́живать по твоим следам.

Тропочки-тропиночки, милые мои
Камешки, былиночки, и твои следы.
Топ-топ-топ-топ может быть это и судьба
Беспризорно ха́живать по твоим следам.

Раскажите тропочки, как живет мой свет
За него дороже, ведь, небыло и нет.
Топ-топ-топ-топ может быть это и судьба
Беспризорно ха́живать по твоим следам.

Громко сердце екает там, где ты ходил,
Жаль, что не хватило нам лишь моей любви.
Топ-топ-топ-топ может быть это и судьба
Беспризорно ха́живать по твоим следам.


VN:F [1.9.22_1171]

sveta



Як живеться, сонце м́оє,
Там тобі за синім морем,
Спеченим липневим небом?
Чи бува чого не треба?
Не сумуй, моє кохання,
Буде все у тебе гарно;
І стелитиметься доля,
Як волошки серед поля.
Все тому, що я не зраджу
Почуття мого нізащо,
Не забуду обіцянку
Сумувать безперестанку.
Хай не тілом, та з тобою,
Огорну теплом любові,
Я вкраду у тебе втому;
Ти не знатимеш ні в чому
Негараздів і невдачі,
Радісних хвилин нестачі,
Бо завжди і скрізь крізь небо
Я дивитимусь на тебе;
Й з висоти вершин блакиті
Я не дам нікому сміти
Світ твій збурювати громом.
Не хвилюйся, не дозволю.
Не дозволю, бо кохаю
Пам´ятаю, пам´ятаю…


VN:F [1.9.22_1171]

sveta



Я впевнена була, що ти мене полюбиш
І, що любов мою колись усе ж приймеш,
Що і її, і інших, всіх «отих» забудеш
Коханою своєю мене колись назвеш.

А ти не забував, а роки все минали,
Та не згасала (ні!) чомусь любов моя;
На всіх, окрім тебе, я очі закривала,
Усе чекала я… Того чекала дня…
...


VN:F [1.9.22_1171]

sveta



Чому мовчиш, мій друже вірний?
Чому не хочеш привітать?
Чому такий для серця рідний
Ти канув в пам'ять без сліда?
Я часто-часто вспоминаю
Тебе, розрадонька моя.
Чому мовчиш ти я не знаю
Дозволь же хоч мені писать.
Писать скупі оці рядочки,
Ділитись враженням життя;
Ти зрозумієш, певна, точно
Мої заплутані слова.
Коли моя стезя невдала
Мене у пропасть заверта
Я не лякаюся провалля,
Я не страхаюсь нежиття.
Бо за плечима в мене крила
І не боятись висоти,
Крізь бездну шугаючи сміло,
Мене навчив, мій друже, ти.
Ти розумінням втихомирив
Всепоглинаючу печаль,
Мені колись розправив крила
І вперше я змогла літать!
Один, не просто склав данину
Моєму суму і журбі,
А дав свої обнять коліна
І їх сльозами окропить.
Чому ж мовчиш, мій друже вірний?
Чому ж не хочеш привітать?
Чому ж такий для серця рідний
Ти канув в пам'ять без сліда?


VN:F [1.9.22_1171]

sveta


Зненавидіти хочу, та не можу,
Моя любов, неначе те вино,
Міцніє більше з днем наступним кожним,
Не знаючи ніяких перепон.
Здавалося, що рік – це надто довго,
Що з серця можна викорінить все.
Аж бачу – не скінчилася дорога,
І не один ще рік такий пройде.
У вічному неспокої, чеканні.
Із полохливим стукотом в грудях,
Вмиваючись на сон щодня сльозами,
Надіями втішаючись щодня.
Не думати про нього я не можу,
Смарагдовий запав у душу взгляд,
І прикував мої до себе очі,
І не пускає до других назад.
Його я запах досі відчуваю;
Як наче, ось, хвилину був він тут.
Ненавидіти хочу, та кохаю,
За ним одним я хоч куди піду:
Чи то в вогонь, чи в крижані джерела,
Чи у палац, чи в земляну нору,
Розкішна буде з ним мені печера,
Диханням лід гарячий розтоплю.
Не знаю я за благість, чи за кару
Мені приймать смарагдовий полон?
Його, як завше, понад все кохаю,
Його одного пламенно люблю.


VN:F [1.9.22_1171]

sveta


Твій погляд дає мені сили,
І поїть мене божевіллям,
Нещадно мене обпікає,
У душу мою заглядає.
А там стільки туги і муки,
Що хватить на всесвіт безмежний!
А там – від тяжкої розлуки
Палають страждання пожежі!
А там – ні кінця, ні початку,
Звідтіль вороття не буває,
І темінь одна непроглядна,
Самотність одна лиш безкрая…
Вернися до мене! Вернися!
Не дай згубитись навіки!
Ми квіти з тобою барвисті!
Ми – сонця! Ми – роси! Ми – вітри!
Ти чуєш мене, я це знаю.
І дивишся зорями в небі!
Ми трави з тобою! Ми – трави!
Лелеки! Лелеки! Лелеки!
Дивися на мене! Дивися!
Мене допивай без останку!
Ми ріки з тобою! Ми – ріки!
Ми ранки з тобою! Ми – ранки!


VN:F [1.9.22_1171]

sveta



А я тебе, коханого, забути не умію,
Просила у берізоньки, щоб та мене навчила,
Вона мене послухала, зітхнула сумовито:
«На долі твоїй вишито його повік любити!»

А я тебе, коханого, зненавидіть не взмозі,
Ходила за порадою до вишні при дорозі,
Вона мене послухала, зітхнула сумовито:
«На долі твоїй вишито його повік любити!»

А я тебе, коханого, усюди виглядаю,
У яблуньки квітучої порадоньки питала,
Вона мене послухала, зітхнула сумовито:
«На долі твоїй вишито його повік любити!»

А я тебе, коханого, не в силах відпустити,
Й нікому не зарадить тут, й нікому не навчити.
І раз на долі вишито тебе повік любити –
Любитиму! Любитиму! Як ще ніхто у світі!


VN:F [1.9.22_1171]

sveta



Через те, вона що тобі люба,
Я її ненавиджу без краю;
Аж вона тебе зовсім не любить,
Я ж до забуття тебе кохаю!

Через її очі волошкові,
Через те, що їх собі вподобав.
Ні на мить не знаю я спокою
Через ненависний синій колір!

Через те, що небайдужість маєш
До її наближення невтайну,
Що її одну лиш помічаєш –
Я її все більше проклинаю!

І нічого вдіяти не можу:
Їй одній бажаю зла на світі;
Зовсім на мене оце не схоже,
Та бажаю… правди нігде діти!


VN:F [1.9.22_1171]

NeoVedi


Моя дорогая, циничная тварь,
Чернее смолы твое странное сердце,
Душа ледяная, а в голосе – сталь.
В глазах же – святая невинность младенца.


VN:F [1.9.22_1171]

arina


В руках твоих, судьба моя.
А в сердце жизнь, лишь для тебя.
Дышу тобой, живу, мечтаю,
В руках твоих я просто таю…

Хочу на веки быть с тобой
Я лишь твоя, и ты лишь мой!

Сплестись в одно сумели мы
Быть может не напрасно
Люблю тебя! А любишь ты?!

Увы мне это не понятно.
Я просто искренне люблю,
Дышу, живу, и плачу,
Хочу, что б ты был только мой!
И не хочу иначе!


VN:F [1.9.22_1171]