Сначала

[на метелика білого
невагомокрилого
і майже безтілого –
чоботом…
задля чого?
…як дитина –
в кучЕриках,
янгольсько мила,
потішна,
розтуливши
старанного ротика –
так безгрішно!
неспішно
й невміло
одриває
в метелика крила…

тепер не втече,
не покине.

рада
дитина…

…далі
покрутить
в пальчиках тіло –
несподівано
комашИне,
та й кине…
бо для чого ж воно
дитині таке –
безкриле
й бридке…


хочеш
метелика
зберегти?
відпусти…
будеш
про нього
згадувати
беззоряними ночами…

навіть речами
власними,
не володіємо до кінця.
бо й вони
належать не нам,
а підвладні законам
речовИнного світу…

а душі й серця?

єдине
що справді
належить людині
в земному житті –
не результати навіть,
а сам лиш процес
спонтанної Творчості…
у труді і в любові;
і почуття:
істинні,
не навязані,
не набуті,
а власні
СВОЇ по суті.

такі
справжнього
щастя
людського
психологічні
основи...

а одержимість…
тільки
з власної волі
кожен з нас
належить,
чи не належить –
Богу…
і твої балачки
про відсотки
взаємної
приналежності
тут
взагалі ні до чого…

і останнє:
любов
Чоловіка і Жінки,
КОХАННЯ –
закони його природи
доступні
і геніально прості:
всього лиш
свобода волі
Двох Особистостей
у безкінечній
взаємній
Співтворчості.

отаке
від народження
Богом нАдане
кожному з нас
право.
а решта все –
від лукавого.
[left][/center]

Другие стихи из категории «Философские стихи»