Породила хвиля синя ясноокую дитину
Квітку вроди неземної серед тиші лісової.
Колихала без спочину донечку свою єдину
І просила їй другої – кращої за власну долі.
В оченята заглядала, личко бережно вмивала,
Під вечірньою зорею нарекла її ЛІЛЕЯ.
Дуже нею гордувала, аж до неба підіймала
Над безмежною землею. Разом дихала із нею.
Пролітали геть години, дні минали тихим плином;
У обіймах теплих ночі розцвіла краса дівоча.
Розпустилась і віднині – не згасала й на хвилину.
Той, напевно, скоїв злочин, хто такою її зврочив.
І не надто, і не мало, в ній життя завирувало:
Зарум’янилась, прибралась, засвітилась і, здавалось,
Що якраз оте настало, серденько чого чекало;
В лоні матері купалась, веселково посміхалась,
У тіні дерев розлогих з гір спускалася пологих,
Пісні слухала пташині на сусідній горобині,
Та ловила пустотливих діток сонечка грайливих.
Все на берег поглядала; що ж за ним вона не знала,
І тягнула рученята, щоб незвідане пізнати,
Бо із часом набридає навіть сон, подібний раю.
Їй хлюпоче ніжно мати: «силу роду не зламати»
Бережно остерігає: «в світі тому помирає
всякий, хто зростав не в ньому, іншому належить дому,
хто не чув іще із малку невідому колисанку.»
Та й стихає вже потому, не спинивши клекіт грому.
Не вблагати їй гадалку, що була ще на світанку.
Спланувала всім дорогу: до кінця і від порогу.
Тож дарма серденько плаче, не бувати вже іначе,
І, не знаючи нічого, відчуває біль, тривогу…