Війна… Ми, діти, любимо у неї гратись.
Ця гра для нас цікава і легка .
Один на одного в атаку підійматись,
Від зброї дерев'яної не заболить рука.
Дідусь, поглянувши на нашу гру, всміхнувся
І помахом руки нас підізвав,
Із втомою довкола оглянувся
І розповідь свою почав:
„Війна, мої хороші, не забава!
Вбивати дуже страшно - хоч кого.
Війна жахлива і підступна, як отрава,
Хто побував в ній - не відпустить вже того.
Мені вже 90 проминуло,
Та не бувало і одного дня,
Щоб згадка про війну не промайнула,
Про бачені загублені життя.
Ви чули про війну Велику Вітчизняну?
Багато літ відтоді вже пройшло,
І все довкола помінялось, як погляну,
У 42-ому зовсім не так було.
Тоді війни вже рік минуло.
Я зовсім молодий пішов на фронт,
Пройшов усі бої, нелегко те все було.
І ми перемогли. Так от,
Щоб знали, любі, що в двобої
Реве і стогне взривами земля,
Шматують кулі, рвуть осколки.
Ще молоді і сповнені життям тіла
Повсюди, все у хаосі і крові,
А вуха вже не чують від гармат
Та реву танків ,що ідуть ворожі,
Позаду них біжить десант.
Із куль в повітрі вже висить завіса.
Лиш голову підняв -- і ти пропав,
Та командир командує :„В атаку!“,
І полк кидається вперед стрімглав.
Усі кричать :„Ура!“ І крик цей піднімає
Тих, хто боявся, і кидає в бій.
І страху більше вже немає,
Й рідіє більше й більше стрій.
Ну ось і ворог, в хід пішли багнети,
Й змішалась кров своя й чужа.
І після бою на землі зостались
Незчисленні людські тіла.
І серед них ти знаєш майже всіх,
Від болю розривається душа,
Коли ти бачиш їх
В могилі, що її їм вирила війна.
Я бачив це не раз і вижив у боях,
Лиш Богу одному чого відомо,
Можливо, щоб донести все до вас
Без вигадок, - все так як було.
Тож пам'ятайте, що війна - то лихо.
Вона завжди приносить біль і жах.
Завжди шануйте тих, хто воював, і тихо
Про павших згадуйте із сумом у очах!
Дідусь пішов повільною ходою
І я дивився йому вслід…
Його слова зосталися зі мною,
Як близької людини заповіт…