Я вклонюся, Кобзарю, тобі до землі

Віє вітер, вітер віє, гуляє по полю,
Не кожному Бог дає щасливу долю,
Віє вітер повіває смуток душу огортає,
За що таке безталання людям доля посилає.

Хоч талант людина має, а не має долі,
Її думки, як ті птахи, що живуть в неволі,
Україно, моя рідна, чому ти убога,
Коли твоя до добробуту поверне дорога?

Водночас немає у світі багатшого краю,
Перед тобою, Україно, голову схиляю,
Ти одна в світі країна, ти одна єдина,
Подарувала своїм людям найталановитішого сина.

Його щиро Кобзарем усі називають,
Його вірші з сумом в душу людям западають,
Він прославив Україну по усій землі,
Він чолом завжди вклонявся земле лиш тобі.

Свій народ убогий у віршах своїх оспівав,
Що з кріпацького він люду завжди пам’ятав,
Любив кожне деревце і кожну долину,
Хотів бачити багату свою Україну.

А тепер його душа в Бога спочиває,
Дніпро пісню свою вічну для нього співає,
Я вклонюся, Кобзарю, тобі до землі,
За такий талант багатий, за щирі вірші.

Другие стихи из категории «Стихи про отечество»