Сумний етюд

jenchikk

Мелодія дощу у серці крає струни,
В думках його лиш сірі тіні постають.
Танцюють на вогні, розшукуючи руни,
Чому душі німій, покою не дають?

В очах давно навис туман печалі,
Вона не дивиться на нього вже…
У голові зостався слід її вуалі,
Ніколи не повернеться, невже?

Її кохав так палко, до нестями,
Рожевими алеями гуляли в снах…
Вона пішла, він не прийшов до тями,
Тримаючи каблучку у руках.

Змінилось все: в квартирі стало темно,
І кольорові барви втратив світ,
Ніколи на душі не стане тепло,
Через своє кохання він осліп.

Дев’ятий поверх, прірва під ногами,
Над головою неба височінь…
Він очі не заплющував руками,
Зробивши крок останній в далечінь.

Розправив крила, та летів до неба,
На вулиці зібрався люд….
- Він самогубець, так йому і треба!
Хтось дивлячись промовив на етюд.