«ЗАХОВАНА В ПАМ’ЯТЬ»

sveta

Одна серед тисяч, захована в пам’ять,
Прикидана страхом і біллю вона
Сиділа і думала: вистачить сили
Цей келих гіркущий допити до дна?
Навіщо допити? Навіщо не пити?
«А чи не все рівно?», - сказала вона,
І випила доста, і очі закрила;
Здавалось померла, уже не жива.
І тільки краплинки, що рвали повіки
Лише видавали присутність її.
Краплинки росли у великі краплини,
Й нахабно по щоках схололих текли.
Спочатку – окремо, за мить – бистрі ріки,
Наповнені клекотом жалю й благань,
Дівча затягнули в безодню і тільки
Однак не скінчились потоки страждань.
Але ж говорили, ізмалечку чула,
Що ця рідина всі змиває думки.
Надіялась – хай хоч на трошки відступлять
Вони: всевидющі, запеклі, кілкі.
А сльози проклали тверду вже дорогу
І креслили впевнено русла круті.
Вже плакати духу не стало і змоги,
Та все не спинялись потоки гінкі.
Гірке і солоне. Вино і ридання.
А хміль не приходив бажаний такий.
На жаль, не сказав їй ніхто, що кохання,
Навряд чи розчиниться в пляшці пустій.
Сльоза за сльозою. Вже ранок, напевно?
Бо щось так пекуче в лице загляда.
Це сонце зійшло. «Проклятуще світило», -
Зронили ледь губи: «Де ділась вода?
Чому не на дні в синяву я вдивляюсь,
А знову прокинулась? Знову живу?
У світі, якого давно відцуралась?
…і він про присутність не знає мою…»
Тоді піднялася, устала із ліжка,
Пройшлась до вікна, подивилась униз:
П’ятнадцятий поверх – це так небагато;
Себе відпустила й злетіла увись.