Мне вдруг захотелось прийти
Домой пораньше.
Сказать: "Привет, мам, я вернулся"
Без всякой фальши.

Обнять усталые ее руки,
От мытья посуды
Сказать: "Уже все, успокойся,
Хуже уже не будет".

Она, может быть, захочет плакать,
Но я к себе лишь прижму.
Скажу: "Спокойно, я здесь, я рядом,
Уже никуда не уйду.

"Я больше не сижу вконтакте,
Забил на ленивых друзей.
Все уже хорошо, успокойся, мама,
Мы вместе - а значит сильней."

(с посвятою кішці, яка сьогодні подряпала мене, таким чином показуючи свою любов)

Ти можеш мене трохи любити,
Не дуже сильно.
Бо пазурі в шкіру тобі
Гострючі застромлю.
Ти можеш що хочеш робити,
Але слідкуй пильно:
Чи зубками білими я
У руку уп'юся.

Любов твоя серденько вабить -
Не думай, не зраджу.
Я буду вірна тобі доти,
Як віки в останнє зімкнуться.
І погляд дурний мене бавить,
І тихий твій дотик
До шиї моєї
Змусить все тіло здригнуться.

Я буду тебе проводжати
Уранці на сіру роботу
А ввечері тихо радіти,
Коли ти повернешся знов.
Тоді може зможеш спізнати
Мрійливу маленьку істоту
Колись яку зміг ти зігріти
Та серцю відкрити любов.

Прости случайный мой читатель,
За мрачность рифмы языка.
Найдется может тот искатель
Кому близка моя душа.

Взглянуть в нее,
Слегка коснуться,
И дальше мимо пробежать.
Пред светом ярким пестро дуться.
Себя другим изображать.

Сей карнавал приятно манит.
Там все блистает и кричит.
Там враг врага улыбкой хвалит.
В любви клянутся без причин.

Внутри себя цветы сажаю.
Мне мил их нежный аромат.
В покой и нежность одеваю.
Увы, царит тут полумрак.

И если я вам повстречался,
То точно, нам не по пути.
Чтоб света луч не оборвался,
Прощальным взглядом проводи.

Примером быть давно согласен,
Той патологии души.
Которой звук всех благ не гласен,
И не найти желанного пути.

Прошу!
Даруй мне небо утешение.
Моя любовь, мое спасенье.

вот и февраль, ну что ты...нет..
давно уже не плачу..
смирилась?
Нет...но все таки не плачу..
не знаю как выходит у меня
как только к горлу ком - иду лихачу
проходит сразу...
жжет адреналин,
сжигает боль, и наполняет страстью..
да вот к чему, не знаю и зачем..
и прошлого ни капли мне не жаль..
да собственно и я там мало значу
зачем да как..
какие странные вопросы,
кому на них скажи нужны ответы
когда привыкли в душу лезть без спросу
заходите вы ног не вытирая
на солнце смотрите не видя света
сочувствующие делаете лица
а мне..
да нет, ну что Вы..
мне не больно...
давно уже во взгляде,-
ровно...пусто...
нет грусти там,
неправильно Вы поняли
мороз...
узор рисует так искусно,
а окна - настоящие шедевры
и за окном снега укрыли землю
ты знаешь...
время все таки не лечит
оно уходит...
очень очень быстро,
нет, убегает...
а куда не знаю,
наверно в эту стынущую бездну
песком я становлюсь ежеминутно
душа моя давно уже поблекла
не знаю как ты смог ее нащупать
когда ничем не отличаюсь я от тени
и мне не больно...
но немножко грустно,
и в этот вечер мне немного скучно,
но, потому лишь...
что тебя со мною нету...
еще немного, капелька осталась
совсем чуть-чуть, и тихо и спокойно
давно...как долго этого я ждала
еще чуть-чуть и стану белым пухом
развей меня прошу по белу свету
пускай несут ветра меня по всюду
туда где я ногою не бывала
туда куда рукой не достают
туда где даже птицы не летали
и это знаешь..нет, это не грустно
и ты привыкнешь знаю это точно
привыкнешь к мысли той,
что больше нету...
а может не было и только показалось
а по лицу слезинка пробежалась
и на щеке оставила полоску
похожую на жизнь мою...
так просто...
все..как же все таки, все просто...
но в тоже время бесполезно как-то
и все таки немножко было грустно...

Мы не расстались –
потерялась ты,
как в толчее
мгновенье красоты.

Ещё не раз мелькнёт твоё лицо
светящее в трамвайное кольцо.

Ладонь платком взмахнёт и пропадёт,
я буду ждать пока ещё взмахнёт.

Я буду ждать трамвая год подряд,
чтобы порезаться ещё об этот взгляд.

И будет дождь, и будет снег идти
по мокрому трамвайному пути –

уйдут по рельсам в каменную даль
не ведая, кого я ожидал.

Ти любиш танець, в ньому душу розкриваєш,
В ньому проявляєш свій талант,
Рухами чіткими заставляєш
Завмирати у напрузі зал.

Всі тут зачудовано слідкують,
Твої рухи легкі та пружні,
І тебе , і їх вони чарують.
Відчуваєш, ніби ти в вісні.

Кожен танець – то життя прожите,
Кожен танець – то емоцій вир,
Кожен танець – серцем пережитий,
Твоїм тілом переданий їм.

Кожен танець частку забирає
Від безсмертя твоєї душі,
Кожен танець світ навкруг міняє
Також і життя й думки твої.

Танець закінчився. Ти завмерла,
Зал в очікуванні занімів,
Потім оплесками громовими,
На історію, показану тобою відповів.

Але так не може бути вічно
Час з роками забере своє.
Молодість і танці кануть в вічність,
Тільки пам'ять збереже усе…

Але як життя тоді прожити,
Як же вибрати тоді свій шлях,
Щоб і рідними своїми дорожити,
І не зрадити себе ніяк???

Думаю, що розум тут поможе,
Серце істинний укаже путь.
І все те, чого так сильно прагнеш
Зможеш у майбутньому здобуть

29.12.2011 22.31

Дитя, ты любишь танцы
Тебе в них удается
Раскрыть свой внутренний,
Духовный мир.
И сердце твое музыке в такт бьется –
Движения передают всю ширь
И красоту твоей души. Они
Слова и музыку с невидимого
В зримый превращают
Тобою образ созданный…
И сердце твое ими управляет
И ум над ними властен…

Так как ты, ведь чувствовать не каждый
может,
Неповторим ведь каждый человек.
И танец оправдать тебе поможет
Божественного промысла сей век.
Ведь если есть талант –
То это искра божья,
То это ведь его бесценный дар,
Ты только помолись, и он тебе поможет,
И успокоит, и потушит жар
Ненужных споров.
Тех, что душу так твою тревожат,
Занимают мысли. И укор
Насчет танцев выдержать поможет,
И утешит. А судьбы напор
Сделает тебя сильнее
Всем превратностям наперекор.


28.12.2011

Війна… Ми, діти, любимо у неї гратись.
Ця гра для нас цікава і легка .
Один на одного в атаку підійматись,
Від зброї дерев'яної не заболить рука.

Дідусь, поглянувши на нашу гру, всміхнувся
І помахом руки нас підізвав,
Із втомою довкола оглянувся
І розповідь свою почав:

„Війна, мої хороші, не забава!
Вбивати дуже страшно - хоч кого.
Війна жахлива і підступна, як отрава,
Хто побував в ній - не відпустить вже того.

Мені вже 90 проминуло,
Та не бувало і одного дня,
Щоб згадка про війну не промайнула,
Про бачені загублені життя.

Ви чули про війну Велику Вітчизняну?
Багато літ відтоді вже пройшло,
І все довкола помінялось, як погляну,
У 42-ому зовсім не так було.

Тоді війни вже рік минуло.
Я зовсім молодий пішов на фронт,
Пройшов усі бої, нелегко те все було.
І ми перемогли. Так от,

Щоб знали, любі, що в двобої
Реве і стогне взривами земля,
Шматують кулі, рвуть осколки.
Ще молоді і сповнені життям тіла





Повсюди, все у хаосі і крові,

А вуха вже не чують від гармат

Та реву танків ,що ідуть ворожі,

Позаду них біжить десант.



Із куль в повітрі вже висить завіса.

Лиш голову підняв -- і ти пропав,

Та командир командує :„В атаку!“,

І полк кидається вперед стрімглав.



Усі кричать :„Ура!“ І крик цей піднімає

Тих, хто боявся, і кидає в бій.

І страху більше вже немає,

Й рідіє більше й більше стрій.



Ну ось і ворог, в хід пішли багнети,

Й змішалась кров своя й чужа.

І після бою на землі зостались

Незчисленні людські тіла.



І серед них ти знаєш майже всіх,

Від болю розривається душа,

Коли ти бачиш їх

В могилі, що її їм вирила війна.



Я бачив це не раз і вижив у боях,

Лиш Богу одному чого відомо,

Можливо, щоб донести все до вас

Без вигадок, - все так як було.



Тож пам'ятайте, що війна - то лихо.

Вона завжди приносить біль і жах.

Завжди шануйте тих, хто воював, і тихо

Про павших згадуйте із сумом у очах!



Дідусь пішов повільною ходою

І я дивився йому вслід…

Його слова зосталися зі мною,

Як близької людини заповіт…

Чому так сильно серце заболіло?

Чому так важко гупає в висках?

Чому враз руки дуже затремтіли

І сльози появилися в очах?



Я знаю, - це тому, що вже немає

На світі цьому рідної душі.

Вона сьогодні в рай вже відлітає,

А я тут зостаюсь на самоті.

Рябий В.О.