Породила хвиля синя ясноокую дитину
Квітку вроди неземної серед тиші лісової.
Колихала без спочину донечку свою єдину
І просила їй другої – кращої за власну долі.
В оченята заглядала, личко бережно вмивала,
Під вечірньою зорею нарекла її ЛІЛЕЯ.
Дуже нею гордувала, аж до неба підіймала
Над безмежною землею. Разом дихала із нею.
Пролітали геть години, дні минали тихим плином;
У обіймах теплих ночі розцвіла краса дівоча.
Розпустилась і віднині – не згасала й на хвилину.
Той, напевно, скоїв злочин, хто такою її зврочив.
І не надто, і не мало, в ній життя завирувало:
Зарум’янилась, прибралась, засвітилась і, здавалось,
Що якраз оте настало, серденько чого чекало;
В лоні матері купалась, веселково посміхалась,
У тіні дерев розлогих з гір спускалася пологих,
Пісні слухала пташині на сусідній горобині,
Та ловила пустотливих діток сонечка грайливих.
Все на берег поглядала; що ж за ним вона не знала,
І тягнула рученята, щоб незвідане пізнати,
Бо із часом набридає навіть сон, подібний раю.
Їй хлюпоче ніжно мати: «силу роду не зламати»
Бережно остерігає: «в світі тому помирає
всякий, хто зростав не в ньому, іншому належить дому,
хто не чув іще із малку невідому колисанку.»
Та й стихає вже потому, не спинивши клекіт грому.
Не вблагати їй гадалку, що була ще на світанку.
Спланувала всім дорогу: до кінця і від порогу.
Тож дарма серденько плаче, не бувати вже іначе,
І, не знаючи нічого, відчуває біль, тривогу…

Дуже дбає Маша про своє убрання,
І перед люстерком чепуриться зрання,
Зачіску старано підбирає модну,
Щоби виглядала пишно та природно.
Мучається, бідна, часто і сраждає,
Бо вдягти найкраще хоче, та не знає:
Чи обрати синю сукню, чи картату?
Ці проблеми мусить що не день долати.
Підфарбує очі - поле волошкове,
У гримасці милій припідніме брови,
Впевниться, що щічки маківками сяють,
А тоді на волю – пурх! – хай споглядають!
І нема до чого зовім причепитись,
На таке створіння любо подивитись.
Та воно й не дивно, бо в руках тримати
Нам любіше мальву, ніж будяк крислатий.
Прагне не забути Маша й про дрібнички,
Старанно сережки носить невеличкі.
І не пропускає дівчина нагоди,
Щоб похизуватись сонцесяйвом вроди.
Жодної немає складочки чи плями,
Виглядає ззовні, словом – бездоганно.
Та дарма не бачить плеса річкового,
Погляд не відводить від обличчя свого;
І не чує пісні золотого гаю,
Тільки долинає: «я себе кохаю..»
Вбрала оболонку Маша, як ялинку,
Заглянуть забула тільки в серединку.
Роль собі обрала суто іграшкову:
ІНКОЛИ МІНЯТИ НА НОВУ ОБНОВУ.

Люби - и будешь любима!
Живи - и будешь жить!
Стремись - и покоришь вершины!
Летай - и будешь парить!
Дари - и станешь богаче!
Поверь - и счастье прийдет!
Желанье - залог удачи!
Но только не наоборот!
Скажи - и песня польется!
Забудь обиды свои!
Проснись - и увидишь солнце!
Иди лишь вперед и ввысь!

Ранок. Свiжiстю дише морозяне небо.
Ген, вдалинi червонiють хмаринки,
I щось шепоче замрiяне листя просебе.
...Ще один ранок iде у вiки...

Незвiданий мiй свiт. Небесна, одинока зiрка.
Тобi передають привiт мiльйони тисяч родичiв одвiку.
Що за парканом, хмарами обвитим?
За межами подвiр'я ЩО у свiтi?
Картини чудотворнi? Чи, може, щось нове
За ореолом нашого буття живе?
СТРАШНЕ, що аж холоне серце кригою Антарктики,
Бо розум не сприймае оновленої практики.
Навколо лиш безмежжя i безмежжя,
Яке розумникiв людей iз вiку в вiк бентежить.
ВОНИ поставили себе аж на саму вершину,
Та навiть нижчого щабля не спромоглись покинуть.
Блукають в дощент вивченiй планетi;
А , може, й зовсiм нас нема... I хто тут заперечить?
...Чи нас хтось просто уявляє...
I не ЗЕМЛЯ, а просто плiд фантацii лiтає?
Живемо, наче повнi iдiоти: невiдаючи хто? навiщо? звiдки?
Як безтурботнi, вранiшнi, осiннi, перестиглi квiтки.
У безпорадностi дiянь хапаємось за все i за нiчого,
Бо хибна нами вибрана дорога!

Мне не хочется помнить – нет уж тех, кого б вспомнить хотел.
Враг жестокий, как смерч, над родимой землёй пролетел.
Мой растоптан очаг, и разрушены бывшие крепкими стены.
И теперь я лишь раб беспощадной, кровавой арены.

Мне не хочется плакать – слёзы горькие высохли все.
Я иду по крови, как косарь на заре по росе.
И пройду до конца я нелёгкий и страшный свой путь,
Ведь пока я живой, меня невозможно согнуть.

Мне не хочется думать – мысли мрачные спать не дают.
Но лишь Солнце взойдёт, снова тронусь я в путь.
Ни свернуть, ни вернуться с той безумной дороги нельзя.
И немногим под силу злая эта стезя.

Мне не хочется верить – веры нет уж давно.
И что будет со мною мне всё равно.
Нет ни боли, ни страха в холодной груди.
В крови с потом рубаха, и лишь смерть впереди.

Танцую под дождем, гуляю с ветром,
Бегу по крышам я навстречу ночи.
Как волк, я прячусь в тенях, йду по следу
На запах и безумства, и свободы.

Живу по волчьим правилам, законам
И не засну, не получив ответа.
А иногда я чувствую, что скоро
Я попадусь и не увижу света.

Жду в тени, от обыденности прячусь.
Бегу от правил и людской морали.
Я не стою на месте. Всегда мрачно
Смотрю на мир и многое теряю.

Давно уж крылья у меня забрали -
Заставили платить за гордость волчью.
Но я живу огнем, что вы украли
И вою на луну я зимней ночью.

Твои глаза,
твоя улыбка,
как ясный свет ночного небосвода.
Как ясный день лучами ты своими, осветила мир под названием земля.
Ты как луна как солнце, небесное светила, осветила ты меня.

кусочек дня

Идя сегодня домой,невпервые почувствовала себя какой то некчемной.На голове у меня была незаурядная шапка,и под которой выглядывали ужасно вьющиеся волосы,за которые мне стало даже немного стыдно.Шла торопясь чуствуя как по спине стекали капельки пота,дышать было,мягко говоря,тяжело.К тому же на встречу мне шли два улыбающихся мне болвана от которых жутко пахло дешевыми биляшами.Все вокруг было серым и убогим.Хотелось просто бежать домой,что бы даже никто не успел бросить на меня кусочек своего осудительного взгляда,и было уже плевать на промокшие ноги и грязные сапоги,которые всега старалась держать в чистоте...