Не йди! Зажди! Це ж назавжди!
Ти пожалкуєш. Втратиш сни,
як я. Бо я і ти це – ми.
Не любиш – вбий, а ні – люби!

Немає гордості давно,
Ні сил, ні сліз, і всеодно,
Що кажуть, думають. Люблю…
Тобою дихаю… Живу!

Тобі мене не замінить,
Ніхто не зможе так любить!
Невже не бачиш? Плине час…
Цей світ був створений для нас!

Якщо ти летітимеш вітроньку
У ту дорогу́ сторону́,
Де місто, Десною розрізане –
За мене всміхнися йому…
Із синього-синього обрію
На нього привітно дмухни
За мене метнися між злотими
Верхівками монастирів.
Скажи: не забула, печалюся,
Що в грудях болить і щемить.
У снах по Валу проходжаюся,
Дванадцяти руж’їв поміж.
Заскоч ти на гору, на Болдіну,
На схилі її зупинись,
Простори окинь, в зелі втоплені,
У церкви й собори вдивись!
Над ним розжени непогодицю -
Над містом, чаруючим зір,
Де роки чотири із юності,
Неначе один пролетів.
У гості до Красногвардійської
Тихенько на мить зазирни
За мене торкнися ялиночок,
За мене їх хвою вдихни.
Мій вітроньку, друже надійний мій!
Як будеш вертати назад,
Заглянь до коханого-милого,
Цілунок йому передай…

Одна серед тисяч, захована в пам’ять,
Прикидана страхом і біллю вона
Сиділа і думала: вистачить сили
Цей келих гіркущий допити до дна?
Навіщо допити? Навіщо не пити?
«А чи не все рівно?», - сказала вона,
І випила доста, і очі закрила;
Здавалось померла, уже не жива.
І тільки краплинки, що рвали повіки
Лише видавали присутність її.
Краплинки росли у великі краплини,
Й нахабно по щоках схололих текли.
Спочатку – окремо, за мить – бистрі ріки,
Наповнені клекотом жалю й благань,
Дівча затягнули в безодню і тільки
Однак не скінчились потоки страждань.
Але ж говорили, ізмалечку чула,
Що ця рідина всі змиває думки.
Надіялась – хай хоч на трошки відступлять
Вони: всевидющі, запеклі, кілкі.
А сльози проклали тверду вже дорогу
І креслили впевнено русла круті.
Вже плакати духу не стало і змоги,
Та все не спинялись потоки гінкі.
Гірке і солоне. Вино і ридання.
А хміль не приходив бажаний такий.
На жаль, не сказав їй ніхто, що кохання,
Навряд чи розчиниться в пляшці пустій.
Сльоза за сльозою. Вже ранок, напевно?
Бо щось так пекуче в лице загляда.
Це сонце зійшло. «Проклятуще світило», -
Зронили ледь губи: «Де ділась вода?
Чому не на дні в синяву я вдивляюсь,
А знову прокинулась? Знову живу?
У світі, якого давно відцуралась?
…і він про присутність не знає мою…»
Тоді піднялася, устала із ліжка,
Пройшлась до вікна, подивилась униз:
П’ятнадцятий поверх – це так небагато;
Себе відпустила й злетіла увись.

Знову засинаю у обіймах ночі,
Тепла ковдра ніжить замість рук твоїх,
Сутінки цілують лагідно досхочу
Губ моїх червоних спраглий оксамит.
Думаю про тебе, мариться усюди
Посмішка убивча; серце обпіка.
Як тебе люблю я, так ніхто не любить,
Бо ніхто не вміє так любить, як я.

Знаю, промінь світла, що бринить крізь штору –
Відгомін блискучий від твого вікна.
На стіні малює він зелене море,
І щасливу пару, схожу так на нас.
Думаю про тебе; це ж не заборона
Уявляти просто, що десь поряд ти,
А моя кімната – одинокий острів,
І вогонь розлуки вже давно зітлів.

Знову просинаюсь, вкотре вже розп’ята
Власними казками й кинута в багно.
Я сама в обридлій без тебе кімнаті,
І підступно сліпить згаснувший вогонь.
Думаю про тебе, світло мерехтливе,
Посмішку убивчу, море,…, чи моря?
Як тебе люблю я, так ніхто не любить,
Бо ніхто не вміє так любить, як я.

Щасливий той, хто зможе покохати,
Не дивлячись на відстань,час і вік,
Хто у своєму серці зможе сполохати
Той найніжніший в світі і могутній крик;
Хто зможе про земне усе забути,
І на себе дивитись через почуття,
І тільки лиш кохання голос чути,
До ніг йому покласти душу і життя.

Нещасний той, хто за велінням долі
Любов свою тримає в клітці золотій.
Співає й гірко плаче пташка, бо без волі
Ніколи не здійснити сольний виступ їй!
Нещасний... Та того не помічає,
В тумані небуття весна його горить;
А зранене серденько так радісно співає,
В обіймах полум'яних так весело бринить.

Щасливий той, хто ясно уявляє
Для кого кров його тече у жилах,
Для кого всесвіт у руках тримає,
Серед людей простих літа на крилах;
Хто зможе навіть через океани:
Під шум штормів і вітру поривання,
Між сизих хвиль, закутаних в сутани -
Впізнати у пітьмі своє кохання.

Нещасний той, хто ядом упиває
Свій мозок спраглий й тіла оксамит;
У лабіринтах домислів блукає,
Прий маючи за справжнє лише вид;
Хто знає ліки від свойого болю,
І заплатив би будь яку ціну,
Щоб тільки пригубити їх поволі,
За хворість відчуваючи вину.

Що ж краще? і чи варто обирати
між щастям у одвічному полоні,
та існуванням, делише крізь грати
До сонця простягаються долоні?!

Хочу, милий, тобi розказати
Про кохання жагуче моє.
Та рукою зорю не дiстати,
Не зiгрiє промiння твоє.
Лиш на мить заглянути б у очi
I померти вiд їх теплоти
Бачу, любий, тебе я щоночi,
Та про мене й не згадуєш ти.
Смiх твiй перлами котиться свiтом,
Я ж - глядачка в твоєму кiно.
Всi бiлети на фiльм цей скупити
Серце прагне моє вже давно.
Чим на тебе я довше дивлюся,
Тим мене усе бiльше нема.
До останку в тобi розчинюся,
Щоб мене, як себе, ти кохав!

Еще пока весна, и только распускается любовь;
Под тяжестью набухших веток гнется стебелек.
Но с каждым днем тепла неумолимо вновь
на волю рвется бесовской цветок.

Уже не сила удержать и скрыть красу бутона,
Рождаясь, лепестки шипами ранят больно руки.
Неразделенный рай. Звучанье сердца звона -
В конце концов приводят к страшной муке...

Не властен отпустить никто магнит волшебный,
Со временем страданья кажутся нектаром,
А на зоре уже убийственное лето
С его палящим и безмерным жаром.

Мое маленькое сердце
Стонет, плачет и кричит.
Мое маленькое сердце
Стало тверже, чем гранит.
Сжалось бедное сердечко
Больно, страшно, тяжело,
Ношу, просто не по силам
Взять на плечи суждено,
Успокойся ты, родное,
Ношу с легкостью неси,
Потому, что Ангел рядом
И поможет он в пути.

недоскажи мне еще что-нибудь:
я почти привыкла, почти подсела.
а я попытаюсь еще раз одна уснуть,
ведь, по-моему, я безнадежно дошла до предела.

со времен тогдашней обиды прошел то ли час, то ли век.
мне хватило времени - перепрятала и остыла.
только ты очнулся и совершил побег.
и меня опять с головы до ног окатило.