Вже дуже скоро я тебе побачу
І тільки цим втішаюся, і все…
Я все забуду, я усе пробачу,
Коли твоє побачу я лице.

І буде знову пахнуть листопадом,
І буде сніг мішатися з дощем,
Я все забуду, я усе пробачу,
Коли твоє побачу я лице.

Моментом цим хвилюючим я марю,
Його переживаю повсякчас,
Іде на зустріч той, кого кохаю;
Чому повільно так спливає час?

Вже скоро, скоро, лічені секунди,
І знову сенс відкриється життя,
Я все забуду, я усе пробачу,
Коли тебе побачу ще хоч раз.

Чому мовчиш, мій друже вірний?
Чому не хочеш привітать?
Чому такий для серця рідний
Ти канув в пам'ять без сліда?
Я часто-часто вспоминаю
Тебе, розрадонька моя.
Чому мовчиш ти я не знаю
Дозволь же хоч мені писать.
Писать скупі оці рядочки,
Ділитись враженням життя;
Ти зрозумієш, певна, точно
Мої заплутані слова.
Коли моя стезя невдала
Мене у пропасть заверта
Я не лякаюся провалля,
Я не страхаюсь нежиття.
Бо за плечима в мене крила
І не боятись висоти,
Крізь бездну шугаючи сміло,
Мене навчив, мій друже, ти.
Ти розумінням втихомирив
Всепоглинаючу печаль,
Мені колись розправив крила
І вперше я змогла літать!
Один, не просто склав данину
Моєму суму і журбі,
А дав свої обнять коліна
І їх сльозами окропить.
Чому ж мовчиш, мій друже вірний?
Чому ж не хочеш привітать?
Чому ж такий для серця рідний
Ти канув в пам'ять без сліда?

Коханий мій, звертаюсь знов до тебе,
Із відчаю з тобою говорю;
Мене не тішить майське синє небо,
Не можу я сповна відчуть весну.
Без тебе в’януть лісові фіалки,
Черемухи не пахне пишноцвіт.
Без тебе важко, дуже-дуже важко,
Без тебе мій приречений політ.
Як птаха, із бездонного безкраю,
Що кулею пройнята – лину вниз.
З-під крил моїх хмаринки утікають.
А так недавно серце рвалось ввись!
Ти підхопи мене! Хоч над землею!
Не дай розбитись об міцну твердінь!
Не обійди ти постаті моєї,
Коли її надибаєш в траві!
Немає й дня, щоб ти не нагадався,
Щоб шепіт твій звідкільсь не до майнув,
Щоб в серці ти моєму не озвався,
Торкнувши в ньому болісну струну.
Бринить весна, а я її не бачу,
Немає рос без тебе і бузків.
І я зникаю що не час, неначе.
Чому все так, скажи, коханий мій?

Зненавидіти хочу, та не можу,
Моя любов, неначе те вино,
Міцніє більше з днем наступним кожним,
Не знаючи ніяких перепон.
Здавалося, що рік – це надто довго,
Що з серця можна викорінить все.
Аж бачу – не скінчилася дорога,
І не один ще рік такий пройде.
У вічному неспокої, чеканні.
Із полохливим стукотом в грудях,
Вмиваючись на сон щодня сльозами,
Надіями втішаючись щодня.
Не думати про нього я не можу,
Смарагдовий запав у душу взгляд,
І прикував мої до себе очі,
І не пускає до других назад.
Його я запах досі відчуваю;
Як наче, ось, хвилину був він тут.
Ненавидіти хочу, та кохаю,
За ним одним я хоч куди піду:
Чи то в вогонь, чи в крижані джерела,
Чи у палац, чи в земляну нору,
Розкішна буде з ним мені печера,
Диханням лід гарячий розтоплю.
Не знаю я за благість, чи за кару
Мені приймать смарагдовий полон?
Його, як завше, понад все кохаю,
Його одного пламенно люблю.

Мені не спиться, а ти не бачиш,
Як серце в грудях щемить і плаче,
Як серце рветься з грудей на волю
Кудись далеко, щоб буть з тобою.

Мені не сила очей скліпити.
Бо ти цілуєш мої повіки,
Бо скрізь так темно і зір не має,
Бо кожен порух нічний лякає.

Мені не стріти ілюзій ночі,
Не засліпити безсиллям очі,
А ти не бачиш, а ти далеко,
А ти не поруч, і так нелегко.

Уже б заснути, та, ба: не там-то,
До ранку серце воліє плакать,
Бо наче легше йому від цього,
Іде з сльозами печаль в дорогу.

Печаль відходить – вертають смутки,
Уже й світанок, а я не сплю все.
А серце рветься, як рвалось й завше,
Мені не спиться, а ти не бачиш…

Твій погляд дає мені сили,
І поїть мене божевіллям,
Нещадно мене обпікає,
У душу мою заглядає.
А там стільки туги і муки,
Що хватить на всесвіт безмежний!
А там – від тяжкої розлуки
Палають страждання пожежі!
А там – ні кінця, ні початку,
Звідтіль вороття не буває,
І темінь одна непроглядна,
Самотність одна лиш безкрая…
Вернися до мене! Вернися!
Не дай згубитись навіки!
Ми квіти з тобою барвисті!
Ми – сонця! Ми – роси! Ми – вітри!
Ти чуєш мене, я це знаю.
І дивишся зорями в небі!
Ми трави з тобою! Ми – трави!
Лелеки! Лелеки! Лелеки!
Дивися на мене! Дивися!
Мене допивай без останку!
Ми ріки з тобою! Ми – ріки!
Ми ранки з тобою! Ми – ранки!

Вы так трусливы, Вы – предатель!
Ну сколько ж можно отступать?!
Смирилась я: Вы неисправны,
За Вас устала я играть.

Вы непосредственны, глубоки,
Я вижу это и ещё
Я вижу, как Вы одиноки,
Весь мир затмили Вы собой.

Вы избегаете решений,
В Вас нет намека на испуг.
Но, как не странно, в то же время,
Вы так трусливы, милый друг.

Не изменить Вас. Убедилась.
Стараться попусту зачем?
Мои старания разбились…
Ваш ход. Я жду. Каков ответ?

Вы обожаете вопросы,
Вам неприсуща прямота,
Мне не бывает с Вами просто,
Но к сложностям привикла я.

Вы своенравны и несносны,
И Вас, порой, нельзя понять,
В Вас много дерзости и злости,
Вот только б смелости занять.

Мой каждый новый шаг навстречу
Встречает Ваших два назад;
Вы мерзкий трус, Вы столь беспечны,
Что лишь способны убежать.

Предпочитаете молчанье,
Чрезмерно цените слова,
Вы дорожите честью Вашей,
Не склонны Вы сходить с ума.

Вы магнетически приятны.
Ваш гонор – Ваших друг безумств.
Всегда прилежны, всюду важны,
Со мною ж Вы – последний трус.

Не бойтесь, я ведь не кусаюсь.
Вам кто угодно подтвердит,
Не бойтесь быть со сною рядом,
Меня не бойтесь Вы любить.

А я тебе, коханого, забути не умію,
Просила у берізоньки, щоб та мене навчила,
Вона мене послухала, зітхнула сумовито:
«На долі твоїй вишито його повік любити!»

А я тебе, коханого, зненавидіть не взмозі,
Ходила за порадою до вишні при дорозі,
Вона мене послухала, зітхнула сумовито:
«На долі твоїй вишито його повік любити!»

А я тебе, коханого, усюди виглядаю,
У яблуньки квітучої порадоньки питала,
Вона мене послухала, зітхнула сумовито:
«На долі твоїй вишито його повік любити!»

А я тебе, коханого, не в силах відпустити,
Й нікому не зарадить тут, й нікому не навчити.
І раз на долі вишито тебе повік любити –
Любитиму! Любитиму! Як ще ніхто у світі!

Думала далеко
Від тебе буде легко.
А ти перед очима
Однак стоїш моїми!

Думала, що втеча
Поможе безперечно.
А ти перед очима
Однак стоїш моїми!

Думала, що далі
Врятують від печалі.
А ти перед очима
Однак стоїш моїми!

Думала – не сміти
Від згадувань тремтіти.
А ти перед очима
Однак стоїш моїми!