Стоїть при дорозі
Одна тополина,
Нема в неї долі,
Вона сиротина.

Стоїть там дівчина
Голівку схилила,
Також нещаслива,
Як та тополина.

Немає ні батька,
Ні неньки немає,
Так слізно і гірко
З вітром розмовляє.

За що мені доля
Така нещаслива,
Навіщо живу я
Одна сиротина.

Полюбила хлопця
Вірно кохала,
Але тяжка доля
Знову спіткала.

Щиро любились,
Мов лебедів пара,
За що те є лихо
Доля наслала?

В військо забрали -
Там і загинув,
Одну він навіки
Лишив сиротину.

Рідна ненько
Моя ти єдина
Навіщо, ти, мамо
Мене залишила?

Немає до кого голівку схилити
Навіщо так жити?
Одній на цім світі та й пропадати.
Де раду шукати?

Самотня у полі
Дівчина ридає,
Лиш листя тополі
Її пригортає.

Наснилася мені батьківська хата,
Матуся зовсім молода,
До праці все така завзята,
Співуча мова чарівна.

Руки у мами втоми не знали
Було все у неї до ладу,
Солов`ї на вишивці співали,
А також цвів там кущ бузку.

З пісні ранок починала,
Все в неї ладилось, цвіло,
І нас життя любити вчила,
Щоб в світі легше нам було.

Любити край, свою Вітчизну,
Плакучі верби над ставком,
І золоту пшеничну ниву,
Та кущ калини під вікном.

Спів солов`я, спів ластів`їний,
Гніздо на хаті журавля,
Черемхи цвіт такий чарівний,
В волошках й маках всі поля.

Щоб батька й матір поважали,
Вклонялись старості завжди
І де свій рід не забували,
Куди б не завели шляхи.

Роки пливли все за роками,
Води багато утекло,
Лишилось в спадок нам від мами:
«Любов, пошана і добро».

Забилось серце моє у тривозі,
На край села йду по дорозі,
У своє дитинство мріями лину,
Як повернути святу годину.

Щоб зустріла мене матуся,
До неї щиро я пригорнуся,
Та вороття уже немає,
Мама вічно уже спочиває.

Оселя пусткою зустріла,
Її матуся так любила,
Взуття знімаю тихо ступаю,
Так землю краще я відчуваю.

Все, що було, я пригадала,
Та ще душа чогось бажала,
На цвинтар стежка круто в’ється,
Душа завмре, то стрепенеться.

Тут спочинок знайшла матуся,
Іду тихенько Богу молюся,
Котяться сльози від суму і жалю,
Простіть, мамо, все промовляю.

Матусю рідна, кохана, нене,
Не вистачає вас так для мене,
Без вас оселя пусткою стала,
Так рано смерть вас від нас забрала.

Заросла стежка у дворі травою,
Дивляться вікна з хати журбою,
Сум в оселі, гірка печаль,
В яку пішли ви матусю даль.

Звернула в поле знову стежина,
Я, ненько, ваша завжди дитина,
По слідах ваших тихо ступаю,
Я так, як ви, свій край кохаю.

Я вдячна ненько на все життя,
За ваші щирі ті почуття,
Люба, матусю, вас в собі бачу,
Коли сміюся чи тихо плачу.

Дітей голублю, пісню співаю,
На кожнім кроці я вас згадаю,
Усмішка ваша, очі блакитні,
Завжди ласкаві, привітні.

Дітей навчаю тому добру,
Що від вас в серці я бережу,
Той спадок вічно в душі я маю,
Рідна нене, рідний мій краю.

Зажурилась тихо мати
Стало більше сивини,
Звідки діток виглядати?
Полетіли в світ сини.

Дні за днями пролітають
Смуток душу все ятрить,
Діти ще не розуміють
Як серце мамине болить.

Сини щастя захотіли
У чужих краях знайти,
Розлетілися птахами
В загадкові ті світи.

Мов на крилах пролетіли
Роки неньки молоді,
Як були діти малими
Не вернути вже ті дні.

Йшли літа все за літами
Ненька тішилась синами,
Мов дубочки підростали
Все горнулися до мами.

Все згадалось, що минуло
Покотилася сльоза,
Все, нічого не забула
Сипле снігом сивина.

Сини шлють листи все мамі
Не журись, ненько, чекай
Вже той час не за горами
Не забули ми свій край.

Не забули хату білу
Біля хати наш садок,
Ту круту в полі стежину
І березовий гайок.

Весна буяла, садки цвіли,
Не минути було біди,
Ваші муки, мамо, серце рвали,
Ви світ цей білий залишали.

А я зрозуміти того не могла,
Надію на краще ще берегла,
Як риба в клітці ви, мамо, бились,
А ми на муки ваші дивились.

Нічим зарадити вже не могли,
Які ті години страшні були,
Яке те страшне відчуття,
Віддала я своє життя.

Як на ті муки дивитись важко,
Матусю, голубко, рідня пташко,
А ви помирали, згасали в очах,
Смерть вас тримала у своїх руках.

Забрала з собою, не відпустила,
Згоди не запитала, страшна в неї сила.
Останній подих на моїх руках,
Бачила все немов в страшних снах.

Лиш одна думка рвала серденько,
Що вас вже немає рідная ненько!
Як везли вас до рідної оселі,
Які в нас новини були невеселі.

Коли вас привезли до рідної хати,
Дощик рясненький став накрапати,
На небі не було не однієї хмаринки,
То капали, мамо, ваші сльозинки.

Коли вас занесли до рідної хати,
Стала зозуля у лузі кувати,
Кувала довго серденько рвала,
Того напевно вона і не знала.

Що відкувала вона вже ваш вік,
Рокам закінчився вашим вже лік,
Від білого цвіту гнулось гілля,
В таку святу пору пішли ви з життя.

Той біль залишився назавжди зі мною,
Спогади не дають мені спокою,
Ось уже сьома минає зима,
Як вас матусю на світі нема.

Пишу цей вірш, а серце рветься,
Завмре від жалю стрепенеться,
Біль втрати знов пережила,
Немов листок тремтить душа.

Лиш той зможе мене зрозуміти,
Кому горе прийшлось пережити,
Дуже страшне і важке горе,
Тебе благаю моя доле.

Прошу тебе змилуйся наді мною,
Не дай померти сиротою,
Щоб навіки очі змогли закрити,
Як я моїй мамі мені мої діти.

Біжить річка за лугами,
Сповита вся осокою,
Нема вже на світі мами,
Сум не дасть покою.

Серце рветься на частини,
Душа болить, ридає,
Як-то важко для дитини,
Як мами немає.

Хоч уже і свої діти,
В очах підростають,
Смутком спогади сповиті,
Душу навпіл крають.

То присниться серед ночі,
Жива та здорова,
З радістю відкрию очі,
Не промовлю й слова.

Лише сльози покотяться,
На подушку з очей,
Серце з жалю стрепенеться,
Швидше б настав день.

Там в турботах призабуду,
Про те страшне горе,
Не на довго знов згадаю,
Доле ж моя доле.

Мамо моя, ріднесенька,
Люба моя, нене,
Пташко моя, сизесенька,
Як важко для мене.

Не минає біль з роками,
Все ятрить серденько,
Чому немає моєї мами,
Де ви, моя ненько?

Де шукати в яких краях,
Звідкіль вас чекати,
Зустрічаємось лиш в снах,
Біль не вгамувати.

Ростуть червоні мальви,
Біля старої хати,
Так манять їхні барви,
Що хочеться співати.

Стара самотня хата,
Стоїть, як сирота,
Вже не діждатись свята,
Печаль, одна журба.

Перекосились стіни,
До самої землі,
Вікна в хаті сіли,
Заплакані, сумні.

Сумують і чекають,
Вони господарів,
Того не розуміють,
Що час їх пролетів.

Була радість і горе,
Всього було за вік,
Ох доле ж сумна доле,
Скінчивсь рокам тим лік.

Старі господарі,
Вічно спочивають,
Давно вже молоді,
На неї не зважають.

У них нові оселі,
Високі та добротні,
Вікна завжди веселі,
А в неї лиш скорботні.

Часу свого чекає,
Стара, як світ хатина,
З мальвами розмовляє,
Плаче, мов дитина.

Заплакала старенька мати,
В дорогу сина проводжає,
- Коли ж тебе сину чекати,
- А хто його матусю знає?

Подавсь у світ, в чужу країну,
Щоб грошенят тих заробити,
- Ох, сину, мій рідненький, сину,
Як же мені на світі жити?

Начебто мир, війни немає,
Не зможу я спокійно спати,
Не дай Бог лишенько спіткає,
Звідкіль тебе, сину, чекати?

Сльози котились, гірко ридала,
Тремтіли руки, мов листок,
Яка її доля чекала,
Більше немає діточок.

Сама лишається в оселі,
Самотня, мов тополя в полі,
Самотні дні та невеселі,
Чим не догодила долі?

Згасає, марніє Україна,
Зневага, розпуста, блуд, нужда,
Чому скитається дитина,
Чому лишилась сама?