Ластівкою полетіла б до рідної хати,
Та хто буде мене, люди, щиро зустрічати?
Плачуть вікна, мов людина, чистою росою,
А та хата, мов билина, не має спокою.

Подивлюся я на хату і сама заплачу,
Більше неньку свою рідну я в ній не побачу.
Пригорнулась до берізки, розкажи рідненька,
Чом мене не зустрічає моя рідна ненька.

Не виходить за ворота в людей не питає,
Чи поїхав вже автобус, щось Тоні немає.
Рідна моя, люба мамо, ви одна єдина,
Я завжди до вас летіла, мов би мала крила.

Не цуралася роботи всім допомагала,
Як мене ви виглядали я завжди те знала.
Промовляєте тихенько в очах сльози бачу,
Не раз з відчаю матусю, разом з вами плачу.

Щось автобус, моя доню, довго так барився,
Вже давно в мене сніданок для тебе зварився.
Встала рано на світанку не могла вже спати,
Надумала вареничків тобі зготувати.

Не раз вийшла за ворота, не раз подивилась,
Чи іде моя дитина може забарилась.
Так у клопотах домашніх і день пролітає,
А на вечір вже рідненька в дорогу збирає.

Ладна в сумку все що має, вона владнувати,
Щиро в очі поглядає, - «Коли знов чекати?»
Вийду з хати озирнуся серце завмирає,
Ще не встигла вийти з двору мама вже чекає.

Пишу вірш душа тріпоче, мов ранена пташка,
Як згадаю мами долю гірка вона, важка.
Скільки горя їй прийшлося за вік пережити,
Я б для неї була ладна небо прихилити.

Прихилити небо з його зірочками,
Хоч би раз ще пригорнутись до рідної мами.
Плачуть очі, плачуть гірко ще й душа ридає,
Ну, а хата сиротою ще й досі чекає.

Яблука червоні падали додолу,
Коли повертала до рідного дому,
До рідної хати звернула швиденько,
Та вас тут немає люба моя ненько.

Ступаю тихенько по ваших слідах,
Сльози гірко котяться по моїх щоках,
Матінко, матусю, рідна моя, нене,
Так не вистачає вас, мамо, для мене.

Нема того ладу який ви давали,
Ви ж деревце кожне щиро доглядали,
Невесела хата, вікна засмутились,
Коли приїжджала, як ви веселились.

Як ви нас чекали, завжди біля воріт,
З того часу минуло вже багато літ,
Спогади на серці, а печаль в душі,
Не забути, ненько, вас навік мені.

Усмішку бачу, то сумне чоло,
Рук працьовитих ще відчуваю тепло,
Яблука червоні падали додолу,
Немає матусі, немає і дому.

Себе не веришь ты уже давно,
И вечным показалось ожиданье,
И несмотря на все твои старанья,
Он не с тобой, но, любишь все равно...

Два кофе - как судьбы фатальность,
Привычку можно взять и поменять,
С лимоном просто чаю заказать,
С минора на мажор сменить тональность.

В кафе все тот же столик и окно,
И не страшна тебе уже немая вьюга,
Ты улыбаешься и пьешь из чашки друга,
А что заказывать, конечно, все равно.

Недотрогой по жизни идешь между бедами,
В каждом кадре трагедии злая печать,
Пусть изранена роль ядовитыми стрелами,
Ты не требуешь заново все переснять.
Пробираясь сквозь дымку пожизненных будней,
К черным дырам бездонных, душевных пустот,
Отражаешься в зеркале злом- безрассудной,
Может это не ты, лишь твой автопилот?
Готова уйти в никуда, в безнадежность,
Из которой вернуться назад не дано,
Неужели считаешь , что снять невозможно
Со счастливы концом твоей жизни кино?
К черту десятки испорченных дублей,
Фейерверки желаний-вот путь к эпилогу.
Полюби, загорись и серебряной пулей
Как вампира в себе застрели недотрогу.

Я играю ноктюрн, сочиненный печалью,
Словно образ забытый мазками пишу,
Белых клавиш мольбу, вздох рояльных педалей,
К полуночным дождям я гостить отпущу.
Я устала страдать, в ложь твою окунаться,
И ловить на себе безразличный твой взгляд.
Как пантера смогу я тому подчиняться,
Чьи глаза без меня откровенно грустят.
Нет лекарств от обид, знаю, время не лечит,
И нельзя оживить все порывы души,
Клавиш черных минор этот мартовский вечер,
Вспоминая меня, так легко заглушит.
Я мечтаю забыть 10-ти значный твой номер,
И услышать прощальный, протяжный гудок.
А меня, как рояль ,голос новый настроит,
Я уверена в этом, хоть я не пророк.

Тихо річенька біжить,
Немовби серденько тремтить,
Біжить, біжить немає впину,
А я за нею слідом лину.

Верба розпустила свої довгі коси,
Мовби перлини блищать ранні роси,
Калина росте над самою водою,
Пишається гордо своєю красою.

Качка за качатами в воду пірнає,
Ще ранок над річкою тихо дрімає,
Ось із-за обрію сонце з’явилось,
Заглянуло у воду, причепурилось.

Лелека ходить кругом заглядає,
Дітям сніданок завзято шукає,
Жовтим лататтям берег горить,
Ку-ку від зозулі в небо летить.

Солов’їний спів,
Над лугом лунає,
Світанок забринів,
Сонце виглядає.

Виглядає сонечко,
З-за лісу, з-за гаю,
У моє віконечко,
Я його вітаю.

Новий день настав,
Надії, чекання,
Весну Бог послав,
Нові сподівання.

додому вернулась
з такого страшного і темного бору!
три роки шукала
загублену стежку до рідного двору…
блукала
в чужому бору:
боялася – на чужині вмру.

як передати
у серці зотлілому свято?!

…ніби воскресли,
в тілах і в любові,
ріднесенькі мама й тато!
і наша кохана
старенька,
під житньою стріхою,
хата…

мама
сіяла жито у нас на горОді,
снопи в`язала…
мені
співала піснІ,
а тато
власноруч
вшивав нашу хату:

домцю моя! домовинко…
біла моя пелюстинко!
цілує одвірки й пороги
твоя необачна доця –
розкАяни-ця!
в зловісних ворожих борах
безталанна
блукалиця…

трави мої! квітки!
полинИ і любИстки –
як же я вас люблю!
хоч до вас
голову прихилю –
смачно і вічно
посплю…

…вишні мої, вишні!
заколисані зради колишні

…запахущі мої чебреці!
цілющі і безборонні,
кращу долю
віщуєте по руці,
і, як мама,
тихенько цілуєте в скроні…

07.06.2012

Людина живе на землі,
В турботах про земне життя,
Швидко минають дні,
Крутиться швидко земля.

Скільки не знає ніхто,
Віку судилось йому,
Бродить усюди зло,
Не дає шансів добру.

Образи, плітки, пересуди,
Зради, хвороби усюди,
Терплять усе наші люди,
Чи довго тривати це буде?