Мамо! Мамо! Люба моя мамо!
Чому щастя на землі так мало?
Журба ходить чомусь за мною,
Той біль в душі не дасть мені покою.

Не дасть покою, ятрить моє серце,
За що ті муки люба моя, ненько?
Люблю я веселитись, весело сміятись,
Не хочу я смутитись, сльозами заливатись.

Та доля своє править, карту свою малює,
А серденько те знає, а серденько те чує,
Завмре воно тихенько, а потім заб`ється,
Душа біль цей чує, як пташка стрепенеться.

Знедолені руки стомились працювати,
Їм би спочивати та ці вірші писати,
Не маю я покою, коли вже він настане,
Моє серденько бідне вже битись перестане.

Задощило небо, дощем заридало,
Мою душу смутком навпіл розривало,
Тяжко боліло краялось серденько,
Прилинь же до мене моя рідна ненько.

Прилинь хоч на днинку, хоча б на годинку,
Пригорни до серця рідну дитинку,
Матусю рідненька, як же мені важко,
Прилети до мене посивіла пташко.

Доленьку у Бога ти мені благала,
По ночах молилась очей не змикала,
Дала мені вроду в любистку купала,
Але зла доля на те не зважала.

Прилети синичкою постукай у віконце,
Я тебе зустріну, як весняне сонце,
Розвій тяжкий смуток звесели серденько,
Чуєш мене мамо, рідна моя ненько!

Верба зеленіє в лузі на долині,
Батько сплів колиску з лози своїй дитині,
З любов`ю у серці її виплітав,
Щасливої долі для доні бажав.

В колисці тій ненька її колисала,
Пісні колискові для доні співала,
Від щирого серця молилася мама,
Здоров`я і щастя для неї благала.

Пошли, Боже, щастя для моєї дитини,
Щоб не забувала ніколи родини,
Щоб батька і неньку завжди пам’ятала,
До рідної хати завжди повертала.

Травневі роси, травневі роси,
Побіліли в неньки коси,
Здригнулось серденько, руки затремтіли,
Куди, куди весни ви полетіли?

Куди полетіли, де заблукали?
Де молодість діли, куди забрали?
Діти давно вже дорослі у неньки,
Серце вже тішать внуки маленькі.

Не може мама того збагнути,
Що весни назад не повернути,
Не повернути молодість мами,
Пішла непомітно вона з літами.

(1 Сон)

Нет...это не я...это не ты...это не мы,
я не верю словам, не верю тебе, не верю в мечты.
Сон успокоит меня, скроет меня, забудешь и ты,
что вместе с тобой, свели нас с тобой точно не мы.

Была ли ты? И был ли он?
И сердце тихо замирает...
И вдалеке хрустальный звон
глухую тишину перебивает.

Мамині очі ніжні, блакитні,
Щирі ласкаві, завжди привітні,
Усмішка у мами привітна така,
Як пісенька ніжна швидкого струмка.

Пісня матусі щиро лунає,
Свій край в тій пісні вона прославляє,
Руки у неньки втоми не знають,
З ранку до ночі роботу шукають.

Матуся ніжно мене голубить,
Щиро і вірно вона мене любить,
За ласку турботу вклоняюсь низенько,
Тобі моя рідна, єдиная ненько.

Немало времени прошло с тех пор,
Когда впервые, под трибуны ликованье,
Мой верный друг – мой боевой топор
Убил, не мне, спасая жизнь,
А исполняя зрителей желанье.

Сколь много крови пролито в песок,
В повиновении опущенному пальцу.
И сердце било молотом в висок,
Когда я в грудь вонзал свой меч,
Так сильно жить желавшему страдальцу.

Бушует вновь Великий Колизей.
Как обезумели, от вида смерти, люди.
Один меж трупов я врагов, друзей,
И Цезарь в руку мне вложил
Для каждого раба священный рудис.

Свободен я! – Нет, это лишь туман.
Кровавой славы жажду, выгрызая вены.
Свободен я! – Нет, всё самообман.
Лишь смерть убьёт в душе раба
Жестокой, ставшей домом мне, арены.

встали рано,
обнюхали
всі іриси
наші
під хатою –
в два
носи`…

нашвидкуруч зібралися
й подалися
у ліси –
причащатись
краси…

ти!
символ Сонця
і Божої Повноти!

у лісі
розбила глечика
з медом
біла
акаці-я:

«…знаєш, Володю,
я…»

21.05.2012