На березі стоїть верба,
Немов дівчина молода
Коси довгі розпускає,
Тихо з вітром розмовляє.

Слова ніжні про кохання
З вечора і до рання,
Дивиться у чисту воду
На свою хорошу вроду.

Віти в воду опускає
Любо, ніжно їх купає,
Кожну гілку і листок,
Мов маленьких діточок.

А ось уже засумувала
Про зиму лютую згадала,
Засипле снігом її коси
І не впадуть вже літні роси.

Забуде вітер про кохання
Про ніжні ночі, про чекання,
Холодний стане, крижаний
Неначе зовсім вже чужий.

Тут сонечко з гори пригріло
Вербичку знов розвеселило,
Зраділа вмить і розцвіла
Стиха всміхнулась до струмка.

Немов дівчина у танку,
Берізка біла у ліску
Вділа білий сарафан
На свій дівочий гнучкий стан.

Розпустила довгі коси
Помили їх ранкові роси,
Сонечко з гори пригріло
Ті коси швидко підсушило.

Всміхнулась кріпкому дубку
І повела його в танку,
А вітерець на них дививсь
І з ними в танці закрутивсь.

Тут десь з`явилась сива хмара
Той танець швидко обірвала,
Берізка лячно стрепенулась
І до дубочка пригорнулась.

Грім в лісі налякав усіх
Великих звірів і малих,
Всі поховались хто куди
Замовкли вмить усі птахи.

Але грім страху лише нагнав
Зла ні на кого він не мав,
Рясним дощем землю умив
Весь ліс водою напоїв.

Берізка весело всміхнулась
І від водиці стрепенулась,
А вітер справу свою знав
Він коси ніжно розчесав.

Молоді роки, молоді роки,
Куди ви майнули, куди ви пішли,
З вами багато стільки мороки,
Де вас шукати, де вас знайти?

Полинула швидко до рідної хати,
Туди де вас загубила,
Стала зозуля у лузі кувати,
Калина вся побіліла.

Черемухи цвіт за душу бере,
Все я тут вмить пригадала,
Юність мою вже ніхто не знайде,
Далеко помандрувала.

Все ніби так, як колись було,
Весна, солов’ї і калина,
Багато років промайнуло, пройшло,
І я вже не юна дівчина.

Пробач мене за ту любов,
З якою ти до мене йшов,
Пробач за зламане життя,
Назад немає вороття.

Пробач мені, пробач мені,
Усе було немов у сні,
Себе не раз я дорікаю,
Тебе я кожен день згадаю.

Інакше все було б з тобою,
Ці думки не дають покою,
Обіймів хочу я твоїх,
Поцілунків щирих та палких.

Я знаю запізніле каяття,
Не повернути вже життя,
До тебе думками я лину,
Хоча б одну, одну хвилину.

Благаю в долі повернути,
Тебе до серця пригорнути,
Слова почути про кохання,
Та марні мої сподівання.

Молодість не повернути,
А як скажи тебе забути?
Пробач коханий промовляю,
Тебе я досі ще чекаю.

Сукню білу-білу вділа
Фату на косу наложила,
Вінок із лілій прикріпила
Троянди білі почепила.

Сльоза скотилась, така солона
І смуток душу огорнув,
Згадала час той, коли кохала
Один лиш він на світі був.

Ночі безсонні, ночі кохання
Палкі поцілунки, палкі обнімання,
Пісні солов`їні аж до світання
Не знала, що прийде одне лиш страждання.

Не знала, що друга його покохала
Час даром не гаяла, все піджидала,
Посеред дороги поперек стала
Кохання навік в дівчини забрала.

Роки минали самотня лишалась
Душа кам’яніла, серце черствіло,
Любов та навіки десь загубилась
Лиш спомин тяжкий те кохання лишило.

Навіщо чекати, надію плекати
Сльозами гіркими подушку мочити,
Нікого не може уже полюбити,
Але ради когось треба в світі жити.

Так хочеться щирих обіймів дитячих
Почути слова ті, це мама моя
Не плач моє любе в руках ти надійних
Я ж мама твоя, навіки твоя.

Весілля сумне, згадаю душу ятрить
Нічого назад не повернути,
Від чого так серце тяжко болить
З нелюбом треба весь вік прижити.

Тепер прощавайте мрії дівочі
Іду під вінець, уже мені час,
Дівоче кохання, недоспані ночі
Згадала про все це в останній раз.

Насуває чорна хмара, а за нею сива,
Не в одної мене доля така нещаслива,
Як-то тяжко, як-то важко, мені бідній жити,
А так хочеться усьому на землі радіти.

Одружились з чоловіком літньою порою,
Я не знала, що той шлюб стане лиш журбою,
Спільне життя починали діточок бажали,
З радістю ясне сонце завжди зустрічали.

Наче доля на у всьому у парі сприяла,
Я два сини чоловіку своєму подарувала,
Лишилося нам у Бога здоров’я просити,
Щоб росли щасливі наші любі діти.

Але хмара чорна-чорна закриває сонце,
Вже не світить ясне сонце у моє віконце,
Чоловіка мого інша причарувала,
З кожним днем вона у нього розум відбирала.

У безодню вона чорну його затягає,
Залишити чоловік мій її не бажає,
Вже не треба йому діти і його дружина,
В голові у нього думка лиш одна єдина.

А розлучниця та горілочка клята,
Не одною вона жінкою кожен день проклята,
Скільки жіночок у світі тяжко так страждає,
Своє біл-біле личко сльозами вмиває.

А так хочеться у парі діточок ростити,
Тверезого чоловіка щиро любити,
Щоб горілка ота клята усім поскисала,
Щоб жіноча гірка доля навіки пропала.

Любіться щиро в парі, любіться, кохайтесь,
Але тій спокусі чорній ви не довіряйтесь,
Хай діти з радістю з роботи батька зустрічають,
Найпотаємніші бажання йому довіряють.

Кожну мить життя чарівну завжди відчувайте,
Про сім`ю свою, про рідних, завжди пам’ятайте,
Щоб горнулись жіночки ніжно цілували,
Щоб одного чоловіка свого лиш бажали.

Калина червона, чого ти сумна?
Чого ти така невесела?
Згадала той час, коли була весна
Як цвітом уся квітувала.

Всі ночі весняні соловей співав
Одні лиш пісні про кохання,
І слухала клятви, як хлопець давав
Дівчині весь вечір до рання.

Калина цвіла від кохання того
Надію берегла не втрачала,
Весна лиш минула нема солов’я
Дівчина самотня теж стала.

Згубила калина, той цвіт по весні
Лиш змовкла та пісня кохання,
І хлопець забув про ті клятви палкі
Про тяжкі дівочі страждання.

І довгими стали ночі осінні
Смутку, тривоги, чекання,
Враз ягоди стали червоні й гіркі
Від гіркого того кохання.

Минула вже осінь настала зима
Як мед вони стали солодкі,
Тривога запала в душу козака
Згадав він кохання ті ночі.

Засипала снігом зима ті луги,
А два лиш сліди залишила,
Не довго чекати лишилось весни
Де ж пісня ота солов’їна.

Ластівкою полетіла б до рідної хати,
Та хто буде мене, люди, щиро зустрічати?
Плачуть вікна, мов людина, чистою росою,
А та хата, мов билина, не має спокою.

Подивлюся я на хату і сама заплачу,
Більше неньку свою рідну я в ній не побачу.
Пригорнулась до берізки, розкажи рідненька,
Чом мене не зустрічає моя рідна ненька.

Не виходить за ворота в людей не питає,
Чи поїхав вже автобус, щось Тоні немає.
Рідна моя, люба мамо, ви одна єдина,
Я завжди до вас летіла, мов би мала крила.

Не цуралася роботи всім допомагала,
Як мене ви виглядали я завжди те знала.
Промовляєте тихенько в очах сльози бачу,
Не раз з відчаю матусю, разом з вами плачу.

Щось автобус, моя доню, довго так барився,
Вже давно в мене сніданок для тебе зварився.
Встала рано на світанку не могла вже спати,
Надумала вареничків тобі зготувати.

Не раз вийшла за ворота, не раз подивилась,
Чи іде моя дитина може забарилась.
Так у клопотах домашніх і день пролітає,
А на вечір вже рідненька в дорогу збирає.

Ладна в сумку все що має, вона владнувати,
Щиро в очі поглядає, - «Коли знов чекати?»
Вийду з хати озирнуся серце завмирає,
Ще не встигла вийти з двору мама вже чекає.

Пишу вірш душа тріпоче, мов ранена пташка,
Як згадаю мами долю гірка вона, важка.
Скільки горя їй прийшлося за вік пережити,
Я б для неї була ладна небо прихилити.

Прихилити небо з його зірочками,
Хоч би раз ще пригорнутись до рідної мами.
Плачуть очі, плачуть гірко ще й душа ридає,
Ну, а хата сиротою ще й досі чекає.

Насуває чорна хмара, а за нею сива,
Не в одної мене доля така нещаслива,
Як-то тяжко, як-то важко, мені бідній жити,
А так хочеться усьому на землі радіти.

Одружились з чоловіком літньою порою,
Я не знала, що той шлюб стане лиш журбою,
Спільне життя починали діточок бажали,
З радістю ясне сонце завжди зустрічали.

Наче доля на у всьому у парі сприяла,
Я два сини чоловіку своєму подарувала,
Лишилося нам у Бога здоров’я просити,
Щоб росли щасливі наші любі діти.

Але хмара чорна-чорна закриває сонце,
Вже не світить ясне сонце у моє віконце,
Чоловіка мого інша причарувала,
З кожним днем вона у нього розум відбирала.

У безодню вона чорну його затягає,
Залишити чоловік мій її не бажає,
Вже не треба йому діти і його дружина,
В голові у нього думка лиш одна єдина.

А розлучниця та горілочка клята,
Не одною вона жінкою кожен день проклята,
Скільки жіночок у світі тяжко так страждає,
Своє біл-біле личко сльозами вмиває.

А так хочеться у парі діточок ростити,
Тверезого чоловіка щиро любити,
Щоб горілка ота клята усім поскисала,
Щоб жіноча гірка доля навіки пропала.

Любіться щиро в парі, любіться, кохайтесь,
Але тій спокусі чорній ви не довіряйтесь,
Хай діти з радістю з роботи батька зустрічають,
Найпотаємніші бажання йому довіряють.

Кожну мить життя чарівну завжди відчувайте,
Про сім`ю свою, про рідних, завжди пам’ятайте,
Щоб горнулись жіночки ніжно цілували,
Щоб одного чоловіка свого лиш бажали.