Мне приснился шум травы,
И зелёный цвет палатки.
Первых листьев запах сладкий
За околицей Москвы.

По весеннему певучий,
В синем небе утопал.
Самый ранний жёлтый лучик,
Вор верблюжьих одеял.

Зиму день тащил на плаху
Солнца диск повелевал.
И последнюю рубаху
С меня зной весенний снял.

Радость яркого влеченья
Перешла за перевал
Я, сгорая от смущенья,
Твои губы целовал.

Все случилось очень быстро.
Помню лес и берега.
Подмосковье, речка Истра.
И зелёные луга.

Матерь богов
Сбрось меня в ров
Хоть ты плодовита
Твой вздох bella vita

Хоть змеи в чреве
Прекрасна ты в гневе
Была ты Венерой
Афиной и Герой

Была ты Мадонной
Невинной и томной
Тебе имя Ника
Ведь ты многолика

И верю я лично
Что ты демонична
Хоть это банально
Но ты инфернальна

Ты тьма что над тьмою
Тебе ноги мою
Чтоб ты родила
Из пепла и тла

Из мрака и тлена
Вдохнула жизнь в вены
Ведь смертью торгуя
Ты жизнь даёшь всуе

Ты знала столь многих
Тоскливых убогих
Но боги все вместе
Родились в инцесте

Я тоже сын блуда
Как Брахма и Будда
Как Яхве и Ра
Ну всё мне пора

Как сладко ты спал… Обнажённый, желанный.
Я – хрупкая кукла в объятьях твоих.
Лежу, не дыша. Как же счастье нежданно
Серебряной нитью связало двоих.
Связало на время, на вспышку мгновенья,
Две ночи без света – лишь пламя сердец.
А следом прощанье, слеза и забвенье,
Души ампутация, чуда конец...
Как сладко ты спал, как дыхание ровно.
Твой запах надолго впитало бельё.
Осколком звезды над Вселенной бездонной –
Короткое, странное счастье моё.

Желанья движут плоть и кровь,
Нас побуждая к устремленью,
Где дух восходит к наслажденью,
Душа - к Творцу через любовь…

Одни мечтают по ночам,
Мечте любовь предпочитая,
Другие льнут к любым плечам,
Где на взаимность отвечают.

Одни без устали идут,
А вдруг любовь за поворотом!?
Другие год за годом ждут,
Неся венки к её высотам.

И вдруг нисходит благодать:
Выходит принц из «Мерседеса»,
Искусства хватит обуздать –
И ты становишься принцесса…

Но вот в один прекрасный миг
Судьбы меняется картина:
Быт растворил любимый лик,
Осталась мерзкая скотина.
2008

В.Стр@нник

Де ти взялося, Лихо?
Як так підкралось тихо?
З краю якого линеш?
І за яку провину?
Гостем прийшло незваним,
І розвело з коханим,
Щастя в біді втопило.
Лихо, що ж ти зробило?

А в Лиха карі очі,
Брови – чорніші ночі;
Лишенько ім’я має,
Як розлучати знає;
Лихо сміється дзвінко,
В косах його барвінки,
Суджених відбиває,
Пари чужі ламає.

Долі щоб не втрачати,
Лихо женіть, дівчата!
Очі без тіні жалю
З нього виймайте карі!
Щоб не моргалось знову,
Щоб не таїли змову,
Заздрістю щоб не хтіли,
Щоб в темноту гляділи!

Не йди! Зажди! Це ж назавжди!
Ти пожалкуєш. Втратиш сни,
як я. Бо я і ти це – ми.
Не любиш – вбий, а ні – люби!

Немає гордості давно,
Ні сил, ні сліз, і всеодно,
Що кажуть, думають. Люблю…
Тобою дихаю… Живу!

Тобі мене не замінить,
Ніхто не зможе так любить!
Невже не бачиш? Плине час…
Цей світ був створений для нас!

Якщо ти летітимеш вітроньку
У ту дорогу́ сторону́,
Де місто, Десною розрізане –
За мене всміхнися йому…
Із синього-синього обрію
На нього привітно дмухни
За мене метнися між злотими
Верхівками монастирів.
Скажи: не забула, печалюся,
Що в грудях болить і щемить.
У снах по Валу проходжаюся,
Дванадцяти руж’їв поміж.
Заскоч ти на гору, на Болдіну,
На схилі її зупинись,
Простори окинь, в зелі втоплені,
У церкви й собори вдивись!
Над ним розжени непогодицю -
Над містом, чаруючим зір,
Де роки чотири із юності,
Неначе один пролетів.
У гості до Красногвардійської
Тихенько на мить зазирни
За мене торкнися ялиночок,
За мене їх хвою вдихни.
Мій вітроньку, друже надійний мій!
Як будеш вертати назад,
Заглянь до коханого-милого,
Цілунок йому передай…

Одна серед тисяч, захована в пам’ять,
Прикидана страхом і біллю вона
Сиділа і думала: вистачить сили
Цей келих гіркущий допити до дна?
Навіщо допити? Навіщо не пити?
«А чи не все рівно?», - сказала вона,
І випила доста, і очі закрила;
Здавалось померла, уже не жива.
І тільки краплинки, що рвали повіки
Лише видавали присутність її.
Краплинки росли у великі краплини,
Й нахабно по щоках схололих текли.
Спочатку – окремо, за мить – бистрі ріки,
Наповнені клекотом жалю й благань,
Дівча затягнули в безодню і тільки
Однак не скінчились потоки страждань.
Але ж говорили, ізмалечку чула,
Що ця рідина всі змиває думки.
Надіялась – хай хоч на трошки відступлять
Вони: всевидющі, запеклі, кілкі.
А сльози проклали тверду вже дорогу
І креслили впевнено русла круті.
Вже плакати духу не стало і змоги,
Та все не спинялись потоки гінкі.
Гірке і солоне. Вино і ридання.
А хміль не приходив бажаний такий.
На жаль, не сказав їй ніхто, що кохання,
Навряд чи розчиниться в пляшці пустій.
Сльоза за сльозою. Вже ранок, напевно?
Бо щось так пекуче в лице загляда.
Це сонце зійшло. «Проклятуще світило», -
Зронили ледь губи: «Де ділась вода?
Чому не на дні в синяву я вдивляюсь,
А знову прокинулась? Знову живу?
У світі, якого давно відцуралась?
…і він про присутність не знає мою…»
Тоді піднялася, устала із ліжка,
Пройшлась до вікна, подивилась униз:
П’ятнадцятий поверх – це так небагато;
Себе відпустила й злетіла увись.