зелені вістрячка тюльпанів
зсередини радіти починають…
з росою
всотують у себе кольори
весняних ранків.

і хоч тримають
стуленими ротики –
щоб не одкрились
їхні таємниці –
але ж лоскочуть
теплі промінці
зелені щічки…

вже скоро пирсне,
розсміється квітень
червоним, жовтим
і ліловим сміхом…

20.04.2012

Батькове подвір`я в своїх мріях бачу,
Тихенько сяду та гірко заплачу,
Вже не повернути того, що було,
Води з того часу багато втекло.

Як було приємно проснутись раненько,
Знати, що на кухні клопочеться ненька,
А на подвір`ї тато щось собі майструє,
Стук його сокири кожен в кутку чує.

Чути дзвін на лузі коси погострили,
Трави, мов шовкові, в покоси вложили,
Череда у поле тихо вирушає,
На сніданок мама нас усіх скликає.

Усі біля столу сідаємо гарненько,
Того не забути моя люба, ненько,
Та роки летіли усе за роками,
Немає на світі уже тата, мами.

Буваю в селі я в татковій оселі,
Та чомусь світанки сумні, невеселі,
Хата невесела, вікна зажурились,
Нема того сміху, як ми веселились.

Стою та дивлюся я усе те бачу,
Покотились сльози, чому знову плачу?
Простіть тату, мамо, може завинили,
Ми вас шанували і щиро любили.

А тепер у Бога стою та благаю,
Більшого для себе щастя не бажаю,
Щоб люди шанували, шанували діти,
Літа мої будуть марно не прожиті.

Летить голуб, летить сизий,
Тай понад хатами,
Нема роду, світ не милий,
Бо немає мами.

Нема мами і не буде,
Пішла спочивати,
Скажіть мені добрі люди,
Де її шукати.

В’ється стежка, немов стрічка,
Тай понад хлібами,
Повертає вона стрімко,
До моєї мами.

Тут спочинок знайшла вічний,
Стомилася жити,
Залишивши світ це білий,
А нам вік тужити.

Мами фото поцілую,
Та гірко заплачу,
Мов голубка та воркую,
Та ненька не бачить.

Не бачить, не чує,
Не промовить слова,
Отака вона не втішна,
З мамою розмова.

Поплакала, потужила,
Немов та пташина,
Щиро Богу помолилась,
Вік ваша дитина.

Лети голубе сизенький,
Люба моя пташко,
Розкажи моїй ненці любий,
Як для мене важко.

Сонячне проміння падає в вікно,
Мрію одну маю я дуже давно,
За мною ходить та мрія всюди,
За неї мене не осудять люди.

Напевно це мрія кожної неньки,
Щоб були щасливі її діти рідненькі,
Я хочу, щоб любили землю свою,
Ту любов в спадок я їм даю.

В спадок вона йде з покоління в покоління,
Лиш треба мати до всього терпіння,
Щоб цінували дружбу, любов,
Щоб кожен стежку вірну знайшов.

Мої сини, моя надія,
В них моя радість, в них моя мрія,
Моя любов, моє життя,
В них материнські мої почуття.

Я играю ноктюрн, сочиненный печалью,
Словно образ забытый мазками пишу,
Белых клавиш мольбу, вздох рояльных педалей,
К полуночным дождям я гостить отпущу.
Я устала страдать, в ложь твою окунаться,
И ловить на себе безразличный твой взгляд.
Как пантера смогу я тому подчиняться,
Чьи глаза без меня откровенно грустят.
Нет лекарств от обид, знаю, время не лечит,
И нельзя оживить все порывы души,
Клавиш черных минор этот мартовский вечер,
Вспоминая меня, так легко заглушит.
Я мечтаю забыть 10-ти значный твой номер,
И услышать прощальный, протяжный гудок.
А меня, как рояль ,голос новый настроит,
Я уверена в этом, хоть я не пророк.

Они разными были людьми,
Твердо веря в свою непохожесть,
Наслаждаться друг другом могли,
Как в мечтах, до мурашек по коже.
Им казалось, что жизнь без любви
Невозможна и смысла в ней нет,
Знала каждая клетка в крови
Совместимости “страшный" секрет.
Тихих слов, нежных ласк было мало,
Вдруг проснулся дремавший вулкан,
И судьба проверять перестала,
Приведя их к началу начал.
Он забыл про душевный порядок,
Хохотал с ней и, вдруг, невзначай,
Он заметил, что кофе был сладок,
И с лимоном попробовал чай.
Они разными были сначала,
Только днем и, особенно, ночью
Во весь голос в квартире звучало:
"Поверь, я люблю тебя очень ".

Писанку Долею розмалюй,
Тонким візернуком Мрій,
Усе що серденько бентежить твоє,
Що у Душі твоїй.

Глазур"ю гріхи замаж
На пасочці запашній,
З печі рум"яну, м"яку
В корзинці солом"яній.

Рушником домотканним
Вкрий від усіх негод -
В ньому уся наша слава,
Увесь український народ.

Голуб помахом крил
Благословення несе -
Воскрес бо Христос!
Лихо пропало все!

Журавка у полі зламала крило,
Як їй долетіти у рідне село,
Там своє кохання у перше зустріла,
Так щиро і ніжно вона полюбила.

З журавлем у парі кубло намостили,
Діток діждали ніжно ростили,
Радість була, була і тривога,
Додому завжди повертала дорога.

Як же піднятись їй в небеса,
Думка у неї лише одна,
Душа болить, рана болить,
Не долетить вона, не долетить.

Осінь дерева золотом вкрила,
Голову тяжко журавка схилила,
З сумом у небо вона поглядає,
Як її доля самотню чекає.

Коло мого двору високо у небі,
Голосно курличуть журавлів ключі,
На крилах для мене несуть весну,
А я з нетерпінням давно її жду.

Земля після довгого сну оживає,
Сонце у небі ясно сіяє,
У лісі підсніжник гордо біліє,
Озима шовкова у полі зеленіє.

Тільки берізки гірко затужила,
Свої довгі коси ніжно розпустила,
Гіркими сльозами весну зустрічає,
За що таку долю Бог їй посилає.

Чим завинила вона перед ким?
Чому її сльози солодкі усім?
Невже людям тяжко те зрозуміти,
Вона, як і всі, хоче сонцю радіти.