светило солнце в небе ясно
звенели птичьи голоса
во всем казалось жизнь прекрасна
и все сулило чудеса
на ветках распускались почки
свет и тепло дарила нам весна
в траве редели первые цветочки
проснувшись после затяжного сна
все это так здорово и так прекрасно
и может даже показаться чудом
что кто то может быть несчастным
а кто то подлым словоблудом
что сделать чтобы заслужить покой
не вечный но земной не столь надолго
луна внемли в тиши ночной
тоске в протяжном вое волка
наверно в том удел поэта
наперекор желаньям и страстям
расписывать стихами прелесть лета
описывать горы бродя по холмам
задумавшись найти такую фразу
что наповал любого поразит
и выразить в ней всё и сразу
знай своё место паразит
сокрытая в образе слове и звуке
ждет на холсте и в мраморной глыбе
ваятеля рождающего в сладостной муке
своё творение на пыточной дыбе

Присів дід на стару лаву у тінь біля хати,
Бо травневе дуже сонце стало припікати,
Сидить дивиться на вишні слухає зозулю,
А вона та не вгаває все роки рахує.

Летять вони, як ті птахи назад не вернути,
Вийшла з хати його баба не може збагнути,
Про що думає старий, дивно так моргає,
- Може щось діду не так? - у нього питає.

- Не виходить з голови ота криза клята,
Нехай буде вона, бабо, в один день проклята,
Як були ми молоді таких слів не знали,
Одні чоботи на двох з тобою лиш мали.

Вміли гарно працювати, вміли відпочити,
І окрайчиком хлібця завжди дорожити,
Давай, бабо, пригадаємо наші юні роки.
- Що ти, діду, схаменись не треба мороки.

- Не хвилюйся, - каже він, - буде як годиться,
Щось мені сьогодні вдома зовсім не сидиться,
Коли сонечко за обрій піде спочивати,
Біля нашої верби я буду чекати.

Пригадаємо стара, як колись любились,
Адже скоро п’ятдесят, як ми одружились.
Шкандиба дід до верби від вітру гойдає,
Ну, а баба на печі спати вже лягає.

Довго-довго виглядає комарі заїли,
Шкандиба назад до дому чекати нема сили,
Мучить думка лиш одна – «невже розлюбила?»,
Зайшов в хату - баба спить, як мала дитина.

Дід об стіл вгрів кулаком, де взялась і сила,
І сердито так сказав – що ж ти робиш мила?
Баба злякано відкрила свої сонні очі,
І не може зрозуміти, що з неї дід хоче.

А як пам'ять повернулась стала міркувати,
Як для неї діда гнів зараз вгамувати,
Ой дідусю вибачай я не обдурила,
Просто мама мене вчора гуляти не пустила.

Запросила доня матір до себе у гості,
Треба їхати вже сорок літ буде для Зосі,
Кабанчика заколола є м'ясо і сало,
Так напевно цього всього доні буде мало.

Яйця, масло, сир, сметана,
Все, що мала все зібрала,
Кошіль, сумка, чемодан, ще й стара торбина,
Їде в місто до дитини, аж прогнулась спина.

Щиро так Зося щебече, в очі заглядає,
Ну, а матінка старенька слізоньки втирає,
Хоч стомилась догодила, все так, як гадала,
Але та радість в одну мить у обох пропала.

Що це, мамо, ти оділа такі страшні лахи,
Як же ти тепер на очі покажешся свасі.
В неї зачіска, вдягання усе лиш по моді,
Мати тихо прошептала годі доню годі,

Щоб я зачіску робила та ще й манікюри,
Не було б в мене свиней поздихали б кури.
Як вдягання те по моді я буду носити,
То торби оті пудові не буду возити,

Будь здорова моя, доню, привіт всій родині,
Купуй сало, м'ясо, яйця тепер в магазині.

Якось дід прокинувсь з ночі,
Тільки-но розплющив очі,
- Прокидайсь! - кричить до баби,
- Що ти хочеш Бога ради.

Чи наснився сон який,
Щось ти діду сам не свій,
- Хочу жити я як люди,
Хочу побувати всюди.

Завтра йдемо в оперету,
А сьогодні до балету,
Одягайсь, як та мадам,
Грошей на убори дам.

На підборах взуй взуття,
Щоб було все до пуття,
Купи шляпу і панчохи,
Не вдягай старої дохи.

- Чи ти, діду, з дуба впав,
Може ти погано спав?
- Я сказав на цьому крапка,
Я прошу збирайсь, будь-ласка!

Все зробила, як сказав,
Дід, як глянув, мало не впав.
Сміявсь довго, аж до сліз,
Потім швидко з печі зліз.

- На балет вже не підемо,
Носа всім ми швидко втремо.
Вдінеш шляпу і панчохи,
Міні сукню замість дохи.

На підборах, як пройдешся,
Туди сюди повернешся.
Тут і цирк, і балет буде,
Хай потішаться всі люди.

Пойди, убей в себе бобра,
Дай дереву расцвесть.
У всех подобного добра
В нутре немало есть.

Единогласен был ООН –
Бобёр не воробей.
Не сможешь сам, зови ОМОН
И гадину убей.

Он глазом зол, он когтем длин,
Клыки растут в бобре.
И из желудочных глубин –
Вонючее амбре.

Пусть перед сном и натощак
Хотя бы двух бобров
Удавит Ксения Собчак
И одного – Дибров.

Зовёт Бобруйск, поёт Югра,
Приветствует Бомбей:
–Убей бобра, убей бобра,
Убей, убей, убей!

Пусть страшен в гневе твой оскал
И кулаки в крови,
Убей бобра, спаси Байкал
И ЦБК взорви.

Жизнь - просто сказка, жизнь - мечта!
Детишки, Дом, Любимая Работа...
Жизнь без мужчины - Красота!!!
Вот только Секса, блин, охота...

Наша Таня, типа, плачет -
Уронила, типа, мячик.
Нет бы ей прикинуть, дуре -
Не утонет он, в натуре.

Заспівали солов’ї у лузі на калині,
На голові сивина, а біс у ребрині.
Заманулось для Петра палкого кохання,
Ятрить думка лиш одна з вечора до рання.

Через межу до ставка є одна хатина,
А в хатині тій живе вдовиця Галина.
Ох і славна молодиця, гарна, чорноброва,
Пишні груди, гнучкий стан, мелодійна мова.

Так би слухав би її звечора до ранку,
Ось таку хоча б на ніч для Петра коханку.
Так і сяк метикував, зазирав у очі,
Ще й снитися почала для нього щоночі.

То наловить окунців піднесе до хати,
То облесливі слова стане промовляти.
Не здавалась молодиця мов холодна крига,
А Петро від того всього уже ледве клига.

А одного дня, О Боже! Щиро посміхнулась.
- Ти із вечора приходь ніжно пригорнулась,
Тільки жіночку відправ до дітей у гості,
Щоб нам Петре із тобою не зламала кості.

Тільки світло не вмикай як зайдеш до хати
Під перину швидше лягай я буду чекати.
- Їдь Марусю до дітей, а я погаздую,
Для худоби їсти дам, ще й собі зготую.

Їдь Марусю відпочинь годі працювати,
А я всьому ладу дам «ніч не буду спати».
Тільки жінка за ворота, а Петро до хати
Почав митись, почав бритись, гарно одягатись.

Вже і пісню соловей щиро так співає,
А Петро летить на крилах серце завмирає.
Двері швидко відчинив та й гайда до хати
- Не стомилась ти Галинко ще мене чекати?

А у хаті така темінь, не видно нічого,
А у Петра кров б’є в жилах від кохання того.
Ох і славна молодиця, ще й така медова,
Щиро так його кохає, не промовить й слова.

- Ох і славна ти Галинко, куди Маньці братись
Вік прожив, вона не вміє палко так кохатись.
Ох і тонкий в тебе стан, ще й губи медові
Ну а груди мов вогонь, горять від любові.

А моя не мов та крига, холодна, не мила,
А терпіти те життя, давно вже не сила.
Живу я ради дітей, досить вже знущання,
Не такий я у літах, ще хочу кохання.

Ввімкну світло подивлюся, Галю, в твої очі,
Кину жінку к бісу я, та поїдемо у Сочі.
Ввімкнув світло, Боже мій, клята та година,
Перед ним мов рись лежить, це ж його дружина!

Не кричить, а тихо так шипить промовляє,
А Петро від того всього лиш вусом моргає.
- Тепер будеш ти кохати з вечора до ранку,
Не найманку будеш мати, а палку коханку.

Щоб був лад в хліві і хаті, і лад був в городі.
- Що ти Маню, схаменись, годі тобі годі.
Добре знаєш, хворий я, виразка печінка
Ой Марусю, розум май, ти ж для мене жінка!

- Ні, не буде Петре так, як було до нині.
Наведу тепер я лад у нашій родині.
Твою виразку, печінку вилікую зразу,
Знайду ліки відтепер на твою заразу!

Мы с тобой вместе,
Гору перейдем,
Это только если,
Без каблуков пойдем.

Мы с тобою сразу,
В море за мечтой.
Если виден глазу,
Бейджик золотой.

Если будет скидка,
То мы тут как тут.
Ну-ка, скрой улыбку,
А то нас не поймут.