Мені не спиться, а ти не бачиш,
Як серце в грудях щемить і плаче,
Як серце рветься з грудей на волю
Кудись далеко, щоб буть з тобою.

Мені не сила очей скліпити.
Бо ти цілуєш мої повіки,
Бо скрізь так темно і зір не має,
Бо кожен порух нічний лякає.

Мені не стріти ілюзій ночі,
Не засліпити безсиллям очі,
А ти не бачиш, а ти далеко,
А ти не поруч, і так нелегко.

Уже б заснути, та, ба: не там-то,
До ранку серце воліє плакать,
Бо наче легше йому від цього,
Іде з сльозами печаль в дорогу.

Печаль відходить – вертають смутки,
Уже й світанок, а я не сплю все.
А серце рветься, як рвалось й завше,
Мені не спиться, а ти не бачиш…

Через те, вона що тобі люба,
Я її ненавиджу без краю;
Аж вона тебе зовсім не любить,
Я ж до забуття тебе кохаю!

Через її очі волошкові,
Через те, що їх собі вподобав.
Ні на мить не знаю я спокою
Через ненависний синій колір!

Через те, що небайдужість маєш
До її наближення невтайну,
Що її одну лиш помічаєш –
Я її все більше проклинаю!

І нічого вдіяти не можу:
Їй одній бажаю зла на світі;
Зовсім на мене оце не схоже,
Та бажаю… правди нігде діти!

Без тебе немилий світ –
Це, здається, вже хтось казав.
Не дано лиш було зрозуміть,
Що цей вислів усправж означав.
Не могла я тоді осягнуть
Втрату світу з чиєїсь вини.
А тепер зрозуміла я суть:
Світ тоді є, коли поруч ти!

Де ти взялося, Лихо?
Як так підкралось тихо?
З краю якого линеш?
І за яку провину?
Гостем прийшло незваним,
І розвело з коханим,
Щастя в біді втопило.
Лихо, що ж ти зробило?

А в Лиха карі очі,
Брови – чорніші ночі;
Лишенько ім’я має,
Як розлучати знає;
Лихо сміється дзвінко,
В косах його барвінки,
Суджених відбиває,
Пари чужі ламає.

Долі щоб не втрачати,
Лихо женіть, дівчата!
Очі без тіні жалю
З нього виймайте карі!
Щоб не моргалось знову,
Щоб не таїли змову,
Заздрістю щоб не хтіли,
Щоб в темноту гляділи!

В цей літній дощ її цілуєш пальці,
Переплітаєш їх поміж своїх,
Торкаєш їх гарячими губами,
По черзі, кожний, ніжно пестиш їх.

А дощ все не вщухає, й не вщухає,
А дощ тарабанить, й тарабанить,
А ти її цілуєш пальці далі,
А в мене від цього в душі дощить.

Я ходжу твоїми дорогами
Щоб ще раз…

Я живу твоїми тривогами,
Щоб ти міг…

Я лелію тебе у пам’яті,
Щоб іще…

Я боюся тебе утратити
Назавжди…

Якщо ти летітимеш вітроньку
У ту дорогу́ сторону́,
Де місто, Десною розрізане –
За мене всміхнися йому…
Із синього-синього обрію
На нього привітно дмухни
За мене метнися між злотими
Верхівками монастирів.
Скажи: не забула, печалюся,
Що в грудях болить і щемить.
У снах по Валу проходжаюся,
Дванадцяти руж’їв поміж.
Заскоч ти на гору, на Болдіну,
На схилі її зупинись,
Простори окинь, в зелі втоплені,
У церкви й собори вдивись!
Над ним розжени непогодицю -
Над містом, чаруючим зір,
Де роки чотири із юності,
Неначе один пролетів.
У гості до Красногвардійської
Тихенько на мить зазирни
За мене торкнися ялиночок,
За мене їх хвою вдихни.
Мій вітроньку, друже надійний мій!
Як будеш вертати назад,
Заглянь до коханого-милого,
Цілунок йому передай…

Не маєш права так чинити,
Слова усе ж хоч щось та значать.
Якщо спромігся говорити,
Не гідно діяти іначе.
А я повірила – дурна,
А це були лише слова,
Надалі знатиму, що слово,
Не важить зовсім анічого!

Не маєш права не любити.
Ввіряв у цьому – то люби же!
Як совісті збрехать хватило,
Хай вистачить її й на більше!
А я повірила в любов,
На жаль, даремно тільки знов;
Вперед собі візьму в замітку:
Любов – обман є. і не зрідка.

Не маєш права прикидатись,
Що ми знайомі, і не більше.
Як завше не цурався знатись,
То і тепер не вчинюй інше.
А я повірила в тебе,
В слова, в любов, в усе-усе,
А я повірила дурна,
І залишилася одна…

Чому виводить ручка тільки
Про неї вірші і рядки?
То з того боку, то з другого,
А як же пташки, квіточки?
Чому тремтить вона так дивно?
Чому не слухає мене?
Усі закреслює закони
І верх над розумом бере.
...