Лирические стихи

sveta


Чуєш: б’є годинник: цок-цок-цок…
А чи справді так повільно і неквапно?
Скільки вже процокав сторінок,
Днів прекрасних, що й згадати складно.

Не затримати його й на мить,
І не повернутися в пройдешнє,
Стрілок гомінких не прокрутить
Хоч на крок назад. Летять в безмежжя.

Вийму батарейку – але – ні,
Все рівно за стінкою квартири
Строго в такт звучать його пісні
В супроводі світового виру!

Встиг, чи ні; сказав, чи побоявся;
Захотів, а часу не знайшов.
Ти з усім навіки попрощався.
Цю дистанцію уже пройшов.

Захмелів не від очей блакитних.
Не від молодості, сили, і весни,
Не від зоряних ночей чарівних –
Значить не життя обрав, а тільки сни.

На тобі тримається планета.
Ти – людина. Чуєш? Ти – людина!
І руками разом лиш тенета,
Скинуть ми зумієм з Батьківщини.

Не вони, не хтось, і не якісь там,
Ми одні для себе побудуєм
Дім, де будуть посміхатись діти,
Де сумних мелодій не почуєм!

Тэги: ,
Категория: Лирические стихи

VN:F [1.9.22_1171]

angel


Не боюсь пострадать и другой передать, когда меня бросишь.
Если не удержу, до дверей провожу, лишь воли запросишь.
Ведь, тебя не ждала, встреч с тобой не искала.
Как угадал, что я здесь?
С кем была до тебя? Любя или не любя?
Неважно. Важно ты есть.
День окончился наш, ночь рисует пейзаж,
Звезды светом нас дразнят.
Завтра может быть боль, слёз непролитых соль.
Пусть! Сейчас любви праздник!

Тэги: ,
Категория: Лирические стихи

VN:F [1.9.22_1171]

angel


Породила хвиля синя ясноокую дитину
Квітку вроди неземної серед тиші лісової.
Колихала без спочину донечку свою єдину
І просила їй другої – кращої за власну долі.
В оченята заглядала, личко бережно вмивала,
Під вечірньою зорею нарекла її ЛІЛЕЯ.
Дуже нею гордувала, аж до неба підіймала
Над безмежною землею. Разом дихала із нею.
Пролітали геть години, дні минали тихим плином;
У обіймах теплих ночі розцвіла краса дівоча.
Розпустилась і віднині – не згасала й на хвилину.
Той, напевно, скоїв злочин, хто такою її зврочив.
І не надто, і не мало, в ній життя завирувало:
Зарум’янилась, прибралась, засвітилась і, здавалось,
Що якраз оте настало, серденько чого чекало;
В лоні матері купалась, веселково посміхалась,
У тіні дерев розлогих з гір спускалася пологих,
Пісні слухала пташині на сусідній горобині,
Та ловила пустотливих діток сонечка грайливих.
Все на берег поглядала; що ж за ним вона не знала,
І тягнула рученята, щоб незвідане пізнати,
Бо із часом набридає навіть сон, подібний раю.
Їй хлюпоче ніжно мати: «силу роду не зламати»
Бережно остерігає: «в світі тому помирає
всякий, хто зростав не в ньому, іншому належить дому,
хто не чув іще із малку невідому колисанку.»
Та й стихає вже потому, не спинивши клекіт грому.
Не вблагати їй гадалку, що була ще на світанку.
Спланувала всім дорогу: до кінця і від порогу.
Тож дарма серденько плаче, не бувати вже іначе,
І, не знаючи нічого, відчуває біль, тривогу…

Тэги: ,
Категория: Лирические стихи

VN:F [1.9.22_1171]

angel


Дуже дбає Маша про своє убрання,
І перед люстерком чепуриться зрання,
Зачіску старано підбирає модну,
Щоби виглядала пишно та природно.
Мучається, бідна, часто і сраждає,
Бо вдягти найкраще хоче, та не знає:
Чи обрати синю сукню, чи картату?
Ці проблеми мусить що не день долати.
Підфарбує очі - поле волошкове,
У гримасці милій припідніме брови,
Впевниться, що щічки маківками сяють,
А тоді на волю – пурх! – хай споглядають!
І нема до чого зовім причепитись,
На таке створіння любо подивитись.
Та воно й не дивно, бо в руках тримати
Нам любіше мальву, ніж будяк крислатий.
Прагне не забути Маша й про дрібнички,
Старанно сережки носить невеличкі.
І не пропускає дівчина нагоди,
Щоб похизуватись сонцесяйвом вроди.
Жодної немає складочки чи плями,
Виглядає ззовні, словом – бездоганно.
Та дарма не бачить плеса річкового,
Погляд не відводить від обличчя свого;
І не чує пісні золотого гаю,
Тільки долинає: «я себе кохаю..»
Вбрала оболонку Маша, як ялинку,
Заглянуть забула тільки в серединку.
Роль собі обрала суто іграшкову:
ІНКОЛИ МІНЯТИ НА НОВУ ОБНОВУ.

Тэги: ,
Категория: Лирические стихи

VN:F [1.9.22_1171]

sveta


Незвiданий мiй свiт. Небесна, одинока зiрка.
Тобi передають привiт мiльйони тисяч родичiв одвiку.
Що за парканом, хмарами обвитим?
За межами подвiр'я ЩО у свiтi?
Картини чудотворнi? Чи, може, щось нове
За ореолом нашого буття живе?
СТРАШНЕ, що аж холоне серце кригою Антарктики,
Бо розум не сприймае оновленої практики.
Навколо лиш безмежжя i безмежжя,
Яке розумникiв людей iз вiку в вiк бентежить.
ВОНИ поставили себе аж на саму вершину,
Та навiть нижчого щабля не спромоглись покинуть.
Блукають в дощент вивченiй планетi;
А , може, й зовсiм нас нема... I хто тут заперечить?
...Чи нас хтось просто уявляє...
I не ЗЕМЛЯ, а просто плiд фантацii лiтає?
Живемо, наче повнi iдiоти: невiдаючи хто? навiщо? звiдки?
Як безтурботнi, вранiшнi, осiннi, перестиглi квiтки.
У безпорадностi дiянь хапаємось за все i за нiчого,
Бо хибна нами вибрана дорога!

Тэги: ,
Категория: Лирические стихи

VN:F [1.9.22_1171]

sveta



Сново весточку тебе пишу, любимый
Вместе с голубем отправлю помеж вьюг
Пусть она, ветрами в ночь гонима
Легким перышком коснется твоих рук.
Беспричинно вроде сердце бьется,
Вырываясь в бешеный полет,
Предавая сдержанность, смеется,
И дает терпенью отворот.
Чувствую твое дыханье рядом;
Может стать, что через времена.
Оповитая вишневым садом,
Смотрит на меня твоя луна.
Знаешь, часто я, гуляя, вижу
На заснеженной тропе твои следы,
Голос твой сред птичьих трелей слышу,
И кричу в безумстве: выходи!
Рассекая взором чащи леса
Я бегу и, падая, зову
Облик из мечты моей воскресший,
Синий сон в заоблачном миру.
Только утопают без возврата
Каждый раз бездонные глаза,
Растворяясь в кромке снегопада,
И, грозясь, не повернуть назад.

Тэги: ,
Категория: Лирические стихи

VN:F [1.9.22_1171]

sveta

Незвiданий мiй свiт. Небесна, одинока зiрка.
Тобi передають привiт мiльйони тисяч родичiв одвiку.
Що за парканом, хмарами обвитим?
За межами подвiр'я ЩО у свiтi?
Картини чудотворнi? Чи, може, щось нове
За ореолом нашого буття живе?
СТРАШНЕ, що аж холоне серце кригою Антарктики,
Бо розум не сприймае оновленої практики.
Навколо лиш безмежжя i безмежжя,
Яке розумникiв людей iз вiку в вiк бентежить.
ВОНИ поставили себе аж на саму вершину,
Та навiть нижчого щабля не спромоглись покинуть.
Блукають в дощент вивченiй планетi;
А , може, й зовсiм нас нема... I хто тут заперечить?
...Чи нас хтось просто уявляє...
I не ЗЕМЛЯ, а просто плiд фантацii лiтає?
Живемо, наче повнi iдiоти: невiдаючи хто? навiщо? звiдки?
Як безтурботнi, вранiшнi, осiннi, перестиглi квiтки.
У безпорадностi дiянь хапаємось за все i за нiчого,
Бо хибна нами вибрана дорога!

Тэги: ,
Категория: Лирические стихи

VN:F [1.9.22_1171]

sveta



Хоть писалось о ней уже много стихов
И на строчки их пели под музыку неба,
Но, наверное, нет во вселенной оков,
Чтобы всех запереть ей преклонных поэтов.

Её искра всегда горячит изнутри,
И забыть невозможно её после встречи,
С кем-то, может, считала она фонари,
А с другим – зажигала на облаке свечи.

Третьим, может, пришлось просидеть до утра
Под разложистым кленом на старой скамейке,
Прижимая к груди и слова говоря
Ей – единственной в мире, отныне – навеки.

Может горы сносить, рушить рек берега,
Оставаясь в тот час же дыханием легким,
Ей под силу воздвигнуть из пепла года,
Что давно уже кажутся дымкой далекой.

Беспредельною вольною птицей летит
В приоткрытые створки обители жизни,
И причуды её исполнять все велит,
Стать рабою её чудотворных капризов.

И по собственной воле неволю её
Принимаем как дар из даров всех желанных,
И мечтаем о ней, и всегда её ждем,
И не зная её, узнаем, как не странно.

Только слово одно в молчаливой тиши
Ураганные волны бросает и воют
От тревожащей боли осколки души;
Сотворить не под силу иному такое.

Тэги: ,
Категория: Лирические стихи

VN:F [1.9.22_1171]

sveta



Твой голос,
Как гром.
Он видит,
Он слышит,
Он чувствует.

Твой голос.
Он такой нежный,
Бархатный,
Грустный,
Он такой властный,
Далекий…

Твой голос.
Я закрываю глаза
И вижу тебя.
Я верю
Твой голос
Для меня.

Твой голос –
Любимая мелодия,
Всегда со мной.
Твой голос
Такой родной,
Такой глубокий.
Он только мой.
Я знаю.

Твой голос
Самый лучистый,
Теплый,
Как солнце.
Он всегда рядом.
Твой голос.

Тэги: ,
Категория: Лирические стихи

VN:F [1.9.22_1171]

sveta



Щось м´яке і неозоре
Обняло мене за плечі,
Наче синє-синє море,
Наче теплий літній вечір.
Я згадала листопади,
Час, коли кружляє листя
І на землю тихо пада
Під пташині бенефіси;
Золотаві свіжі днини,
Дим солодкий від багаття,
Шурхотіння, шелестіння,
Падаючих стук каштанів;
Я згадала, що кохала
Надто сильно невиправдно,
Бо дароване забрали
Листопади золотаві.

Тэги: ,
Категория: Лирические стихи

VN:F [1.9.22_1171]